Жителька Кривого Рогу з двома дітьми вимушена була звертатися за допомогою, а потім і допомагати власноруч

Найкращою ознакою мирного довоєнного життя був гул заводів. Для міста, яке цілковито і повністю залежить від існування цих сталевих гігантів, такий гул означає, що є робота, а отже є життя. Кожен ранок починався з цього гулу, ми збираємося і йдемо на роботу під нього, відводимо дітей до школи, у садочок і йдемо у своїх справах.

А ввечері на прогулянці бачимо, як стабільно горить полум'я на одній з труб заводу. Жити у Кривому Розі означає чути постійний гул, іноді вибухи у кар'єрах, тому, почувши  перші прильоти, я особисто спершу подумала про позапланові вибухи на заводі. Потім, зайшовши у телеграм, вайбер, зрозумівши, що почалися обстріли військових об'єктів, аеропорту – розгубилася... Йти на роботу? Старшій до школи? Молодшому до дитячого садочка? Що робити?

Перший місяць війни був як в тумані. Дистанційна робота в однокімнатній квартирі з двома дітьми, постійний моніторинг новин до пізньої ночі, відчай, безсилля, злість, апатія і так по колу.

Перша повітряна тривога... Біг в укриття... Серце, яке вистрибує з грудей, здавалося, що я була близька до серцевого нападу, ледве не втратила свідомість, але дитячі долоньки в кожній руці... Біжимо далі... Потім будуть ще сирени, ми не будемо так бігати.

Але на все життя запам’ятаємо паніку перших днів. Те, що відчували, коли у звичний ритм життя почали входити звуки сирени. Вона могла ревіти годинами, бо летіло звідусіль і все що тільки можна. Це той період, який я би з радістю хотіла забути, та не можу.

Коли йшли з укриття після того, як затихла сирена, ми з дітьми уявляли, що просто повертаємось від дідуся, до якого ходили в гості. Ненадовго стає тепліше, малеча навіть посміхається, але за годину знов чуємо звук сирени.

Переломний момент для мене: історії з Київщини. Бородянка, будинок, розбомблений ракетою, під завалами якого ще довгий час було чути голоси людей, які не могли самостійно вибратися, Буча, коли бачила фото... Спаплюжені тіла молодих дівчат, звалені на дорозі, які намагалися спалити після того як згвалтували, кожного дня нові жахи, страждання, біль.

Потім розуміння, що зараз у цей момент не можеш зробити нічого значущого для того, щоб якось допомогти у боротьбі проти цієї нечисті.

Я не переїздила нікуди, весь цей час ми жили у Кривому Розі разом з дітьми, ходили декілька разів плести сітки, приносили банки для консервації тушенки. Згодом я почала допомагати військовим по-іншому: влаштовувала збір коштів, збирала посилки для хлопців на передову, телефонувала, просила, шукала і знову просила.

Так, це небагато, але люди, у яких є більше можливостей, допомагали формою, дизельним генератором, хорошими джгутами з підписом: «Хай ніколи не знадобиться». Як можна поїхати, коли зараз треба знайти хлопцям дрон? І хоча в мене немає ні коштів, ні можливостей, в мене є бажання його знайти і віра в людей.

Щодо гуманітарної допомоги, це ще один пункт історії. Коли на роботі не затримують зарплату, то якось думки про те, що тобі потрібна «гуманітарка», не виникають. Але коли почали на невизначений термін затримувати виплати, погіршився матеріальний стан. Довелося звернутися по допомогу: спершу зареєструвалася на платформі «ЄДопомога», а потім на платформі «Співдія» як для своєї родини, так і для родини своїх дідуся і бабусі.

Гуманітарна допомога у ці часи безцінна! Для нашої родини це було дуже вчасно, я змогла урізноманітнити раціон дітей, придбати предмети першої необхідності, зробити невеликі запаси на випадок чого, це безцінно!

Наразі я отримала допомогу від Всесвітньої продовольчої програми, але за місяць-півтора буду змушена звернутись до них повторно, бо через постійні затримки виплат, суттєве їх зменшення, постійні зміни цін, я не впевнена в завтрашньому дні. Хоча, розумію, що зараз це звичне явище. На жаль…