Мені 66 років, я на пенсії. Я родом із села Новокаїри Бериславського району, тут народилася і жила. Нікуди не виїжджала і не планую.

Зранку мені подруга зателефонувала і сказала, що війна. Потім я увімкнула телевізор і дізналася. На другий день війни рашисти вже були в селі. Не вистачало ні їжі, ні ліків, та якось викручувалися.

Шокувало відношення росіян до нас, українців. Не можу досі зрозуміти, що ми їм зробили, що вони прийшли сюди і винищують нас.

Діти всі виїхали. Ми тут тільки з чоловіком залишилися.

Звісно, страх дуже великий, при них був. Зараз на село бомби кидають, постійно живемо в страху.

Та якби ж тільки знати, коли воно все скінчиться. Мені - якби швидше. Дуже хочу, щоб всі мої діти, онуки і правнуки повернулися додому, ми були всі разом, і у нас не стріляли.