У мене велика сім’я: чоловік, двоє дітей, батьки та сестра з дитиною. Ми жили в Оріхові. У середині квітня виїхали в Запоріжжя, бо у моєї семирічної доньки почалася істерика: вона кричала, що ненавидить росіян за обстріли й за те, що вони не дають спокійно жити. Та й ми не витримали. Після того, як окупанти вкотре обстріляли хлібокомбінат, на якому ми працювали, нам стало зрозуміло, що далі залишатися дуже небезпечно.

Зранку 24 лютого я збирала доньку до школи. Ввімкнула телевізор якраз у той момент, коли транслювали звернення президента, у якому йшлося про військовий стан. Той ранок запам’ятався на все життя.

Тільки-но почалася війна, ми відразу запаслися ліками й продуктами, облаштували місце у підвалі. Нам виплачували зарплату, але товари значно подорожчали, тому ми купували найнеобхідніше. Отримували гуманітарну допомогу.

Коли перебивали лінії електропередач, зникало світло, а без нього не було й води. Ми запасалися питною водою, але її все рівно не вистачало.

На роботу та з роботи ми ходили під обстрілами. Лягали й чекали, поки пролетять снаряди, а потім ішли далі.

Першою виїхала сестра. Її забрали родичі чоловіка. Потім на моє прохання директор хлібозаводу надав транспорт, на якому виїхали я з дітьми та мама. А батько добирався на евакуаційному автобусі. Раз на кілька днів я спілкуюся зі знайомими, які залишилися в Оріхові.

Чоловік працює, а я зареєстрована у Центрі зайнятості. У батьків немає змоги надовго залишатися з дітьми, тому я не зможу працювати повний робочий день.