Галицька Наталя, вчитель, Волноваський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Волноваської міської територіальної громади

«1000 днів війни. Мій шлях»

25 лютого 2022… Немає світла, газу, зв’язку. Саме страшне - відсутність зв’язку. Як там донечка, чи виїхала з Харкова? Де зараз? Серце завмирає від чергового вибуху. Мама з татом, сестра, що з вами? Ви живі? А за вікном - скільки бачить око – горить яскравим безжалісним вогнем моя Волноваха…

Чую, хтось кричить: «Швидко всі в підвал!» Клятий холодний сирий темний підвал. Але тут трохи безпечніше.

Якась інша реальність - на поличці для консервації спить хворий дворічний онук. Раніше міг прокинутись від невеличкого шуму, зараз - спить під несамовитий гул війни. Війни? Невже… війна? Ні, ні, ні!! Та не може бути! Це в кіно-війна!У нас - ні! А надворі у відповідь – так, так, бах, бах, ближче, ближче! Це град розриває землю, вже знаємо, бо в 14-му вже чули, бачили.

Тіло вжимається в холодну кам’яну стіну підвалу. Невже дійде до нашого укриття? Ні! Слава Богу! Зупинилось. І відразу у відповідь - гах! Це від нас, наша пушка! Наші хлопчики! Наша надія!

День… Два… Тиждень… Все одне - гах, гах, бах! Дим, вогонь!Страшно… Холодно…Їли чи ні? Хворий онук спить і ванні…Господи, це що? Що за інша реальність? Мізки відмовляються розуміти, що відбувається. Немає зв’язку.

Саме страшне - невідомість. Треба щось робити! Їхати! Куди? А обстріли? Як? Треба їхати - у невідомість! Що буде, те будо!

Їдемо! На руках хворий горобчик, спить… Чи то від високої температури, чи то організм так  його захищав від стресу? Спить! У голові тільки – Отче наш, той, що єси на небесах… В сотий, двохсотий раз. А ще, як крізь сон, прориваються з реальності слова зятя в нікуди: «Бабусечко, рідненька, пробач, що не зміг тебе забрати…»

І сльози… гіркі, солоні, горячі… Війна! Як у кіно, але в нас І я розумію – війна - це реальність. Там, у Волновасі, гинуть люди. Боже! Ні! Ні… А ми - втекли, з чим були, але живі!

А далі - три дні важкої дороги, сніжної, слизької, холодної, але все далі від вибухів. І нарешті - зв'язок!

 - Ріто! Донечко! Де ти? Все добре? Ми теж їдемо!Куди? А, поки, не знаємо… подалі з того пекла. Ні, про дідуся з бабусею нічого не знаю. Молюсь,щоб були живі! І я тебе дужу-дуже люблю! І ти бережи себе! Цілую, моє сонечко!

Сльозі - одночасно і від радості, що чую, і від болю та розпачу…

Ще один дзвоник!

- Сестричко, виїхали? Молодці! Натерпілись?

В слухавці - розповідь, від якої кров в жилах стигне. І знов не можу стримати сліз…

Три дні важкої дороги з пробками, багато машин з такими, як ми, біженцями, з аваріями, через слизький асфальт. А в голові - Отче наш…мамочко, чи ви живі?

Куди ми їдемо? Що далі? Війна! Війна? Ні! Не вірю! В 21 столітті, як це може бути?

І ось, нарешті, зупинка. Виходимо з машини - брудні, голодні, вимучені, з очима,червоними від сліз… На зустріч іде брат, троюрідний, це він подзвонив і покликав до себе. Вітається: «Слава Ісусу Христу!» Дивлюсь на нього - як відповісти? Я ж не знаю… Не була в нього ніколи… Соромно, що мовчу…

Він все розуміє. Починає щось питати, відповідаю «на автоматі». А в голові - Отче наш… Дякую, Боже, що вижили, що всі рідні - живі!

І вже третій рік тут, на Західній Україні. Дякую, що прихистила! А на вітання «Слава Іссу», просто відповідаємо: «Слава навіки Богу»

А попереду - невідомість і в голові –

«Коли закінчиться війна,

Я розцілую всі ікони.

Присяду в хаті край вікна

І буду чуть церковні хори…»