Стойчева Дар’я

ОНЗ «Гірсівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Олександрівської сільської ради Запорізької області»

Є у Горація чудовий вислів: «Війни ненависні матерям». Я неодноразово чула його у своєму житті, але зрозуміла по-справжньому нещодавно.

Мій брат закінчив школу і вирішив вступити до воєнного інституту. Він склав іспити і чекав на результат. Я дуже добре запам’ятала цей день. Все було як завжди: ми з братом прибирали на подвір’ї, мама поралась на кухні. Було тепло, сонечко ніби посміхалось дню.

Пам’ятаю, як на подвір’я зайшла листоноша і сказала братові, що йому надійшов лист.

Той дуже розхвилювався, розкриваючи конверт. І раптом, подвір’я охопив радісний крик: «Ура! Я вступив». І тут я на порозі кухні побачила її, нашу маму, точніше, спочатку не маму, а її очі. Я ще ніколи не бачила таких очей: великих, зляканих, з відблисками горя. Я перелякалась. А мама розплакалась. Чому? Від радості? Але її очі?

І раптом мені стало все зрозуміло. Я пригадала, як вже не один раз чула, що наша мама, молода, освічена жінка молилась вночі, чула, як вона схлипувала і як часто говорила: «Але ж війна…»

В цей день я подорослішала і по-справжньому зрозуміла, що війна поруч, вона страшна.

Це не кіно, це справжні руїни, це справжні, навіки застиглі очі, ось таких хлопців, ровесників мого брата. А ще це перелякані, засмучені, болісні очі матерів. Застиглий жах в очах моєї мама розкрив за кілька секунд справжнє страхіття слова «Війна».

Мені пригадався захід до річниці народження Ліни Костенко. Пригадалось, як вчителька розповідала про Павла, Сашка і Степана, що розбирали гранату.  І «…їх рвонуло навідліт», «бризнуло кров’ю в багаття», «…личка вже не було. Кісточками, омитими кров’ю, осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць».

Це пастораль ХХ сторіччя. Волає, кричить поетеса: «Бережіть життя дітей! Кому потрібні криваві наслідки війни?»

Кричить поетеса і в ХХІ століття. Бо і тут є, і довго ще будуть закривавлені личка…

Я довго буду пам’ятати той день. День розуміння, день дорослішання, день справжнього усвідомлення.

Мені так хочеться заволати словами Тібулла:

«Хто, розкажіть мені, хто вигадав меч смертоносний?

Що то за серце було? –

Криця холодна, тверда!

Хто поміж людом посіяв незгоду,

хто війни накликав?

Хто до погибелі нам путь найкоротшу вказав?»

Мій брат вчиться у військовому інституті. А я вже разом з мамою прошу Божої ласки для України, щоб подарував нам мир. Бо я не хочу, щоб моя мама плакала вночі, а брат пішов під кулі. Справжні, не іграшкові. Я хочу тихого сімейного щастя для себе, свого брата і всіх-всіх людей Землі. Я хочу світла, спокою і, головне – Миру. Хіба я так багато хочу?!