Добре було життя без війни, а зараз дуже важко. Мені 65 років. Це був просто жах, коли ми почули, що Київ стали бомбити. Жах, страх і просто не було слів. Не вірилося в те, що таке дійсно може бути. З Дружківки я не виїжджала.

На початку тільки медикаментів не вистачало, а потім усе було добре. Зараз і гуманітарну допомогу дають, і на городі в нас дещо є.

Діти наші виїхали на захід України. Сумуємо. Ми наших хлопців-захисників приймаємо з дорогою душею. У нас є хата свекрухи. Там їх селимо і допомагаємо, чим можемо.

Звісно, ми зіткнулись із психологічними проблемами, але живемо далі, долаємо труднощі, і плачемо, і сміємося.

Навіть не можу собі уявити, коли ця війна скінчиться. Звісно, у нас є надія, що ми переможемо, і буде нам спокій. Майбутнє уявляємо мирним, спокійним, без війни.