«На початку ми ще ховались від обстрілів у рівчаках і в підвалах. А тепер у нас вже багато домів немає»

До війни я жила в Пологах, працювала на соняшниковому заводі. Ми олію робили, але рашисти наш завод розбомбили і наше містечко окупували. Я втратила роботу.

Коли на нас наступали і снаряди летіли, ми ховались в бомбосховищах. Не було світла, води - нічого. Ми тікали, ховалися. На вулиці хати побило. Страшно! Бігали від снарядів, падали в рівчаки, і ночували в підвалах. Так це тільки був початок, а що зараз там робиться… кажуть, багато домів немає.

Як обстріли трішки затихли, зять приїхав і забрав мене. Було багато перевірок, і на руку чіпляли білі стрічки – відзнаку, що ми мирні жителі. Тоді ще спочатку можна було вирватися і проїхати. Це було ще десь в березні, і після того я в рідних Пологах не була. Там залишилися сусіди, які дивляться за домом. Дім стоїть, тільки вікон немає.

Тимчасово живу у дочки, додому дуже хочеться. Поки не працюю, шукаю роботу. Нам трудові книжки не так давно роздали в Запоріжжі. Жінка з відділу кадрів також проривалася сюди, і ми получили трудові книжки. Але в мене передпенсійний вік – тепер роботи не знайдеш.

Хотілось би, щоб швидше війна скінчилась. Додому хочеться. В Запоріжжі зараз мир, а додому дзвоню – там ад, не знаю навіть, коли закінчиться це все. Надіємося, що все буде добре і ми повернемося додому.