Не в змозі бачити знущання над людьми и маючи бажання врятуватися та допомагати українській армії, жителька Бердянська виїхала сама та вивезла родину у Запоріжжя, де зараз займається волонтерством

Я проживала в місті Бердянськ, працювала оператором «Нової пошти». У перший день війни була вдома. А зараз в мене немає роботи.

Після початку окупації настала скрута. Банкомати не працювали, в аптеці ліків немає. Шукали, де картки працюють. Було страшно з самого початку, коли зайшли ці нелюди, тому що їх було багато…

І друзі пропадали, і катували, і знайомих розстрілювали по селах. Остання крапля була, мабуть, Буча, Ірпінь, як вони над людьми знущалися. Вирішили, що потрібно виїжджати. І дитині потрібно було вчитися. А там яке навчання?

Страшно було їхати, заїжджати на їхні блокпости, бо там можуть і забрати. Боялися їхати через них. Звісно, шкода і будинок, нажите майно, страшно було, що роблять по дорозі, але треба було зробити. Ми виїжджали таким складом: 64-річна мати, 69-річна свекруха і 16-річний син. Домашніх тварин не забирали.

Ми стояли сім годин на блокпості у Токмаку, а потім о 18-ій годині вечора вони нас пропустили, та у Василівці вже була закрита траса. На Оріхів також їхати було не можна, бо там йшли бої. Нас випустили на Пологи, там ми і ночували, нас розселили у місцевих мешканців.

Ночами там, звісно, дуже гепає, летить… Вранці поїхали, і на останньому посту нам постріляли вслід.

Приїхали до Запоріжжя. Гадали, що скоро будемо повертатися додому, тому вирішили перечекати тут.

У «Нової пошти» немає місця в Запоріжжі, праці немає, але ми допомагаємо, волонтеримо. Я прямо впевнена, що війна закінчиться нашою перемогою. Коли – не знаю, але я вірю в ЗСУ. Своє майбутнє я бачу в квітучій країні, нашій Україні, все буде добре. Все відбудуємо, і буде краще, чим було.