Сім’я пенсіонерів три тижні переживала обстріли у Маріуполі. Скориставшись нагодою, виїхали з пекла, а тоді довго і важко добирались до Києва, де жили їх діти. Згодом узнали, що їх квартиру зруйновано

Я пенсіонерка, мені 85 років. Пам’ятаю, як запалахкотіло, загриміло і почало вибухати. Ми на останньому поверсі жили в дев’ятиповерхівці, і у нас свистіло над головою день і ніч. Не стало світла, газу і води. Навколо все вибухало, були чорні стовпи диму. Ми на дев’ятому поверсі ще тиждень ці страхи переживали, а потім були у знайомих. У них свій будинок і хороший підвал. Нас туди набилося більше двадцяти душ: і діти, і молоді, і старі – і там ще два тижні сиділи. 

Уже в нас у квартирі не було вікон, тому що поряд Будинок зв’язку бомбардували, і все вилетіло. Щодня ставало все страшніше. Усе горіло. 

Спочатку тих, хто першими намагався виїхати, розстрілювали, а потім перестали розстрілювати, і всі, хто міг, стали виїжджати. Слава Богу, десь у середині березня ми змогли виїхати з міста, а потім колоною їхали далі. 

Обстріли йшли, а люди понад морем рухалися в напрямку Мангуша. Там були пости окупантів, нас зупиняли, перевіряли.

Були безкінечні перевірки. «ДНРівці», кадирівці перевіряли нас. Ми доїхали до Токмака. Там дуже добре місцеві люди нас зустрічали: і продукти несли, і на ночівлю запрошували. Наступного дня нас росіяни перевіряли, але не було такого, щоб затримували і не дозволяли виїжджати. Це було 16 березня. Нам через Василівку дозволили виїжджати на підконтрольну Україні територію. Нашу колону ще й обстріляли з мінометів. 

Хіба можна навчитися долати стрес? Ми приїхали до Запоріжжя, потім - до Києва, але там тоді теж були обстріли, йшли бойові дії біля столиці. Ми поїхали далі й забралися аж у Чернівецьку область. Можу сказати, що скрізь люди добрі, скрізь нас приймали дуже гарно. Всі співчували, приймали по-доброму. 

Ми ніколи в тих краях не були до того. Там побули три місяці. Коли звідти виїжджали, то вже як із рідними прощалися. 

Сусіди також добре до нас ставилися, і ми до цього часу підтримуємо з ними зв'язок. Телефонуємо їм, а вони – нам. Такі спогади гарні! 

Ми перебралися ближче до Києва, коли вже звідти росіян відігнали. Побули три місяці під Києвом, а потім перебрались у столицю. Мій син старший і онучки були тут, поки йшли обстріли. Внучки і правнук виїхали на західу України, потім - до Польщі, а звідти - до Німеччини, і там зачепились. 

У невістки стався тяжкий інсульт за кордоном. Старший син і невістка вже пенсіонери - він до неї виїхав і весь час біля неї. А ми залишились у їхньому помешканні з чоловіком, двоє старих – 85 і 88 років. 

На нашу квартиру впали два снаряди і розбили її. Що там уціліло – все винесли. Там взагалі одні стіни: ні унітаза, ні умивальника – нічого. З тими, хто там залишився, виходимо на зв'язок. Кажуть, тільки голі стіни залишилися. У чому ми були в підвалі, в тому і втекли. Приїхали до Києва в синову квартиру, і тут живемо вдвох із дідусем.