"На нашому подвір'ї було поховано тридцять людей"

У нас велика родина. Я і моя дружина мешкали у тому самому знаменитому будинку по проспекту Металургів, 47, який розбило навпіл бомбою на другий день після драмтеатру. Донька, її чоловік і онука жили навпроти Головпоштамту. Вони теж відчули бомбардування і у них вилетіли шибки. Моя теща жила у 17 мікрорайоні. І всі виїхали 16 березня з Маріуполя після бомбардування драмтеатру. 

24 лютого вибухів у центрі не було чути, але зателефонував мій друг з Лівого берега, там було дуже гучно. Були влучання уже у перший день. По даху летіли уламки напевно від ракет. 

По воду ходили до джерела на Малофонтанну. Я знаю це джерело ще з дитинства. Їжа була, ми встигли закупитися поруч на оптовому ринку. Ліки були на перший час, ті, які були вдома. 

Найбільше шокували обстріли і бомбардування. Відсутність зв'язку, світла, газу, води - це було не так жахливо. До цього майже можна пристосуватися, а от до бомбардувань і обстрілів пристосуватися неможливо. Я бачив загиблих уже 2 березня. Потім 9 березня, коли був обстріляний і загорівся оптовий ринок. Пізніше вони були вже скрізь. 

Були люди, які приємно здивували, і навпаки - дуже неприємно. Тобто війна, як лакмусовий папірець, людину проявляє. Дуже неприємно було те, що у владі не всі працювали, як їм належить. Напевно, люди йшли у владу не заради людей, а заради грошей. Представники водоканалу під обстрілами возили воду, а наш мер втік на другий день після початку війни. І розповідав нам, що усе добре, все під контролем, нас врятують. Але було далеко не все під контролем, та й рятувалися ми самі. 

Приємно здивували люди у селищі Хмельницькому. Там директорка місцевої школи згуртувала громаду. Вони надавали притулок біженцям у школі, забезпечували нас їжею, теплом. Дуже хочемо після закінчення війни поїхати туди родиною, подякувати людям за гостинність і підтримку. 

Ми зупинилися у Кам'янському, тому що знайшли житло через знайомих. 

Зараз одне велике бажання, щоб звільнили усі наші міста, щоб якомога менше загинуло людей. І хочемо повернутися до рідного міста. Моя дружина дуже сумує і водночас дуже боїться повертатись. Вона бачила загиблих і їхні поховання. У нашому подвір'ї на кінець березня було поховано близько 30 людей. Загинула наша кума з сином. На жаль, у нас була тільки одна автівка і ми не мали можливості їх забрати. Дуже багато загинуло людей і їхнє точно число буде дуже важко встановити. Дуже багато людей потрапили під завали. Для чого росіяни і зносять будівлі разом з останками людей, аби приховати реальну кількість жертв. Тому, думаю, що ми не дізнаємося ніколи, яку кількість маріупольців убили окупанти.