«На нашому будинку дах піднявся і трохи здвинувся»

Уляна з чоловіком готувались до народження другої дитини, але вона перервала вагітність через той жах, що трапився  ними у Маріуполі. Чотирирічний син через переляк перестав розмовляти і уповільнився у розвитку

Я з сином і чоловіком жила у Маріуполі. Ми не вірили, що щось буде. Тільки зробили ремонт в будинку. Вложили 200 тисяч, навіть більше. Переробили систему опалення, купили нові ліжка, дивани. Зробили сину окрему кімнату дитячу, бо ми планували другу дитину.

Коли почало бахкати, мій чотирирічний син перестав розмовляти. Коли в Маріуполі 3 березня відключили світло, він повністю відмовився від їжі, цілий місяць тільки пив солодкий чай. Коли цукор закінчився, було важко. Ми ходили по всій школі, де тоді переховувалися, і в усіх питали цукор. Шукали воду. Зараз моїй дитині поставили інвалідність: затримка розвитку. Але в легкій формі, це можна відновити. Зараз він лікується в санаторії для діток, які не розмовляють. П’ємо ліки і намагаємось відновити сина. 

Вікна вилетіли з рамами. Коли ми ще там були, поряд з домом «Гради» стояли. Від пострілів відкрились двері. Вигнуло замок, вигнуло раму.  

На території технікуму впала така велика металічна чорна ракета. Добре, що не вибухнула. Коли вона впала, на нашому будинку дах піднявся і трішки здвинувся. 

9 березня готували суп на вулиці, і воно прилетіло нам в двір. Ми дивом врятувались, тому що сусідам побило машину, нам вікно. Там, де ми стояли, чоловіку уламки потрапили в руку і під око, мені попало в ногу. Але я була в трьох штанах, так що обійшлось без крові. 

В нас ще була квартира на бульварі Шевченка біля АТБ. Мама недавно туди потрапила. Каже, що там все зруйновано і витягли все, що можна продати або користуватись. Вікно ціле тільки на кухні, і те не зачиняється. В нашому будинку залишився тільки  перший під’їзд цілий, половина другого і частина сьомого. А все інше - з другого по дев’ятий поверх – чорне. Вигоріло і перекладини потріскались.

Ми взагалі хотіли виїжджати на початку березня, але я дуже боялася, бо чула історії, як у 20114 році люди виїжджали, а колони обстрілювали. У лютому 2022-го я була вагітна і сказала чоловікові, що ми поїдемо, коли точно можна буде виїжджати.

Коли 9 березня нам у двір прилетіла міна, ми поїхали ховатися до школи. 16 чи 17 числа вранці прийшла жінка і сказала, що родичі виїхали через селище моряків - там немає блокпостів і можна виїхати. Всі, хто були в школі, зібралися і зливали бензин один одному. Ми забрали кішку і поїхали на Урзуф до родичів. 

Відвезли батькам в Урзуф картоплю, масло, цукор, макарони і наступного дня виїхали. Ми забрали двох дівчат на вільні місця в машині і виїхали в Дніпро. 

Дорогою до Дніпра було 26 блокпостів. Чоловіка роздягали і морально знущались. Нас так змучили, що коли ми приїхали в Дніпро, я сказала чоловікові, що боюсь і хочу їхати далі. Потім трохи заспокоїлась і зараз ми тут живемо. Хочемо до дому, але страшно.

Мама залишилась на окупованій території, у них там зв'язок часто глушать. Вони провели собі інтернет, але він також не завжди буває. Я не можу подзвонити їй, коли захочу. Батьки чоловіка в Урзуфі - там також зв'язок глушать. 

Я думаю, що війна закінчиться сьогодні-завтра. Ми впевнені, що так і буде: окупантів виженуть, а ми повернемось додому і все відбудуємо.