Надії Володимирівні довелось тікати з Бахмута, щоб вижити

Мені 68 років у серпні було. Я жила в Бахмуті. У мене квартира на Ювілейній. Коли почалась війна, я її зачинила й пішла до сина. Син недалеко від школи живе. В нього свій дім, трохи господарства, собака, кіт, город. Коли перекрили воду, не стало світла і газу - ми зробили на вулиці пічки, на яких готували їжу. Волонтери нас хлібом забезпечували, ми отримували гуманітарну допомогу.

В якийсь момент почали бомбити вулицю, де жив мій син. У сусідніх будинках були вбиті й поранені. Коли почалося пекло, син сказав, що життя дорогоцінне - треба виїжджати. Ми зібрали сумки, і він вивіз мене у Жовті Води.

Шокує, що бомблять дітей. Ми - літні люди, на нас ще можна заплющити очі. Але ж - діти, які ще життя не бачили!

Для мене це шок. Я вчителька початкових класів, для мене діти завжди на першому місці. У мене самої вже є правнуки. Шкода, що гинуть мирні люди.

У Жовтих Водах у мене брат рідний, він не виїжджав. А син мій у Жовтих Водах працював у педагогічному коледжі. Син має проблеми з серцем, але при штабі служить. Його колеги з університету підтримують.

Онуки з невісткою в Німеччину поїхали, інший онук - у Білорусі, а ще є під Полтавою. Хочеться дочекатися миру. Онуки по всьому світу розкидані.

Я терпляча людина. Коли підтримую інших, стає добре на душі. Зв'язок із ріднею також надає сил жити далі.

Є передчуття, що навесні ми повернемося додому. Мабуть, то буде березень-квітень, а там – як Бог дасть. Я мрію, щоб мир настав, щоб вибухів не було, щоб живими та здоровими були не тільки рідні, а й усі інші.