Ми з чоловіком приїхали з Гуляйпільського району, села Полтавка у Запоріжжя, винаймаємо квартиру.

Я 23 лютого дивилась телебачення, сестрі зателефонувала й сказала, що починається. Вона не повірила мені. Коли о шостій ранку пише мені смс, що почалась війна. Я відповіла: «Я ж тобі говорила». Так воно і почалося 24 числа. 

Коли почали бомбити, ми виїхали до дочки в Гуляйполе, і тоді прилетіло у двір. Потім ще два рази прилітало, і вулиця - як «сіра зона». Зараз частина села окупована, Малинівка - оце поряд наші села.

Шокувало, що хата розбита, все розбито. Чоловік - інвалід третьої групи. Мені 56 років, вже немолоді. Тепер хати немає. Немає криші, вікон, дверей. У нас там собаки, кури позалишались.

У нас в селі не було нічого. Світла не стало 2 березня. Ми їздили в сусіднє село по хліб - туди возили два рази в тиждень хліб та продукти. Вода в колодязі, брали тачку і возили воду. З продуктів олія була, борошно. Борошно привозив наш голова – гуманітарку в мішках. Не голодували, скажу так. В нас машина - щось поїхали купили. 

Коли 17 квітня з дому їхали, то нам казали, що на три дні. Ніхто не думав, що воно так затягнеться, що нам розіб’ють хату, що нам не буде де жити. Ми не були в таких ситуаціях. Думали, що жарти, що тільки полякають.

Нам треба додому, нам треба на землю.  А ми - на сумках, на ящиках. Може, воно затихне, і ми поїдемо у свої чотири стіни, будемо стягувати, натягувати - так ми думали. Ми хочемо, щоб нас звільнили.

Сподіваємось, щоб швидше війна закінчилась. Будемо сподіватись, що повернемось. Вікна закладемо, дах перекриємо - і будемо жити. У нас на вулиці у всіх побиті будинки.