До повномасштабної війни робив викладачем в школі-інтернаті в Часів-Ярі, читав працю і креслення. Жив на посьолку в мами, тому що мамі 93 роки, і вона шийку стегна поламала. Там і дізналися, що війна почалася. Бахмут почали бомбити - і до нас діставали, бо ми там недалеко. На нашій вулиці побили всі хатки, в нашому домі кришу поламали. В сусідній дім снаряд прилетів. 

Я тікав від «Граду», перечепився, і шийку бедра зламав. Не ходячий був, то нам нікуди було виїжджати, та і не було куди. 

Мама моя взагалі не встає, а я потихеньку рухаюсь на милицях. Нас евакуювали - я тільки встиг паспорт свій забрати, бо думав, що ми ще повернемося. Нас повезли у Слов'янськ, а тоді тут обстріли почалися, і ми за документами на хату і все інше наймали машину і їздили. Тоді вже літали безпілотники ну, Слава Богу, ми виїхали, а всі речі і все майно лишилось там. Сусіди їздили, то казали, що вже немає нічого: все розграбували, двері всі позривані. 

Коли сюди приїхали, то мамі почали ліки давати і по дві тисячі платити, то трішки легше стало. Я ж викладач, то пенсія невелика, а у мами була ще менша. Я погано бачу, а мене як привезли сюди, то зробили операцію, то хоч бачу трошки. Мамі їсти готую і перу, бо вона ж не встає нікуди.