Ми виїхали з села Малинівки Пологівського району. Нас сильно обстрілювали і з землі, і з літаків. Будинки горіли, все палало. 20 квітня виїхали звідти. Зараз із дружиною - в знайомих у Запоріжжі.
Спочатку зайшли росіяни. Танками було все оточене. Так минув десь місяць. А потім зайшли українці й вигнали росіян. Зараз село майже порожнє. Там залишилося чоловік вісім. Усі будинки розбиті.
Ми сиділи в підвалі. Тільки вийдемо – починають обстрілювати. Нічого хорошого там не було. Мене трохи поранило. Прилетіло до сусідів через стінку - вікна повилітали. Там усе потрощене.
Коли в нас там стояли чеченці, то розграбували всі магазини. Людей не чіпали, а з господарства виганяли техніку: комбайни, трактори імпортні. Заправку спалили. Гаражі повністю розбили. Усі склади з зерном знищили.
Ніхто його не прибирає, так воно й лежить. Начальство все виїхало звідти.
Нам потроху привозили гуманітарку, ще й свої запаси були. Консервація залишалася. Усе своє господарство люди відпустили. Корови ходили по селу. Багато їх постріляли. На нашій вулиці, може, два будинки залишилися, у яких дах уцілів. А так – усе знищено, погоріло. І як туди їхати, як далі жити – я не знаю.
Ми виїхали своєю машиною. У мене «Жигулі». Знаю, що людей вивозили шкільними автобусами до Запоріжжя. Маломобільних евакуювали солдати до Успенівки, а звідти їх автобусами забирали. Потім волонтери кудись розподіляли їх. Ми десь 20 травня їздили додому. Там нічого доброго немає. Усе розбите. Тепер не знаємо, коли поїдемо.
Ми мешкаємо у знайомих, платимо за комунальні. Гроші вже закінчуються, але ще є пенсія, до того ж дають допомогу. У нас тут живе дочка. Зять пропонував відправити нас до Франції чи Італії. Ми відмовилися. Хто нас там чекає?
