На початку війни я з дитиною проживала у місті Токмак, Запорізької області. Ми знаходилися вдома і збиралися йти до школи, донька навчалася у другому класі. Але на телефон прийшла розсилка від вчителя, що почалася війна, до школи йти не треба. Я з донькою пішла на роботу, бо працювала в магазині, люди почали все скуповувати.         Найбільші труднощі були з ліками. Тато у мене хворів на рак четвертої стадії, і ми не могли дістати морфій. А він не розумів, чому по вулиці йдуть танки, техніка, немає світла та води.

Також страшно було, коли з донькою йшли з роботи влітку, а на нас наставили буряти три автомати. У мене був страх, що дитина побіжить та нас можуть розстріляти…

Перший місяць - це була страшна катастрофа. Воду доставляли тракторами в бочках, були величезні черги людей з пляшками. Магазин декілька разів вночі грабували, вдень продавці в мороз виносили товар на вхідні двері та залишками торгували. Через тиждень праці магазин був порожній, під обстрілами я з водієм їздили по місту, шукали залишки продуктів на оптових базах. Через 12 днів в місті зʼявилося світло і ми почали пекти хліб. Продавали по одній буханці на родину.  

Мій син залишився в окупації, а я з прийомною дитиною виїхала. Навіть після виїзду з окупації, приємного майже не було. До переселенців ставляться з негативом. Ми пройшли курс психологічної реабілітації в санаторії. Це єдиний позитив на час війни.   

Працювала управляючою мережі магазинів двадцять років, зараз не працюю, бо тремтять руки. На роботу не беруть…

У мене залишились фото магазину порожнього - це прикрі спогади, коли людям нічого було їсти.