Уся вулиця постраждала, до єдиного будинку. На моїй пам’яті це — третя війна, яка триває вже п’ятий рік.
Вітчизняна війна. Ми пацанами були. Коли бомбардувальник летить, прожектора наведуть на нього, а нам же цікаво. Як почнуть лупити, а ми дивимося з вікна. Ось таке було.
У цій війні все мені цікаво було.
Потрібно було ховатися, а я, коли осколки летіли, перекривав дах. Чую – раз куля, друга куля, але я, як Чапаєв. Не візьмеш! Ось таке було.
Я впораюсь. Ми вже звикли. Ось навесні починаєш помідори висаджувати. І хоча я такий битий, але бух! – і ти вже починаєш здригатися. Це все на нервову систему впливає.
Приїжджав онук із невісткою, хочеться ж їм і в сад піти подивитися. І раптом як почнуть лупити! Вони тікали в тамбур, ховалися. Збирали по банці куль, осколки від снарядів. Від снарядів я спочатку зберігав, потім повикидав.
Ми бігли з підвалу на подвір’я. Стоїмо, двері відкриті, забігли в гараж, і хвиля вибухова – раз! І по животі. Снаряд упав недалеко, біля коридору, вибив вікна, стіну зруйнував. Осколки летіли і в холодильник, і в стіну в коридорі.
Загинула людина через два будинки від мене, мій дорогий.
А мій одноліток, йому вже 89 років, сидів на балконі в коридорчику. І куля влітає йому в праве вухо та аж на тому боці [вийшла]. Йому зробили операцію. Живий. Я його провідував.
Сімнадцять років я один живу. Дружина померла, син помер, є онук і правнук. Онук відвідує мене. Зідзвонюємося, він продовжує династію коксохіміків. Я будував завод, син там працював начальником, онук зараз заступником начальника працює. І, напевно, правнук теж піде на завод.
У мене дуже хороший сад. Я все життя займаюся садівництвом. Займався господарством, по 300 курей тримав на шести сотках. Був такий час. А зараз трошки голубів всього лише.
Якщо починають бухати, бігаю в підвал. А куди дінешся? Нікуди ти не дінешся. Війна є війна. Мені здається, вона буде ще тривати, не закінчиться, я думаю. Моя думка така.
.png "Імена")
