Людмила знає, що таке стояти годинами на блокпостах, бачила руїни будинків після обстрілів і впевнена, що люди можуть залишатися людьми навіть під час війни. Вона стримує себе, щоб не повертатися до жахливих спогадів, і розуміє, що її світогляд дуже змінився.

Війна для мене стала моментом істини. Багато в чому я переосмислила свій внутрішній світ, ставлення до подій, до людей, навіть до себе. В чомусь я переконалася, щось відкинула. І неможливо, щоб я проґавила цей час, поки йде війна. Я цей час використовую для саморозвитку.

Моментом істини стало те, що я відчула себе українкою. Яким важким катком війна по мені пройшлась! Завдяки своєму настрою важкі втрати і зневіра в людях мене обійшли, близькі люди залишилися. Раніше мені на це не вистачало часу.

Час стирає якісь події, але я гостро відчула, що це війна, в перші 2014–2015 роки. В мене була дача, я часто туди їздила. Одного разу я застрягла на блокпосту, стояла в черзі під пронизливим вітром. Це тривало чотири години – ціла вічність. Потім стояла сім годин в очікуванні транспорту. Зціпеніла вся і думала: «Це так у Бабиному Яру, мабуть, стояли. Оце я вже приїхала». Рів праворуч глибокий, як Бабин Яр. Було холодно, морозно, пронизливо. Отоді я відчула, що живу в умовах війни.

Жодного разу я не бачила воєнних дій. Я побачила тільки результати жахливих обстрілів у Горлівці.

Одного разу я спізнилася на останній автобус і приїхала на порожній Горлівський автовокзал. Стало жахливо, і я пішки вирішила іти, куди мене виведе дорога. Десь там знаю, що стоїть блокпост, думаю, може, на якусь машину підсадять. І отам я почула постріли.

Одну жінку і досі пам’ятаю, з дитячою колискою вона переходила порожню вулицю. А тут я іду з рюкзачком. Нікого на вулиці немає, пусто, і тут я помічаю руїни – один, другий будинок, заколочені вікна, а я іду, не можу зупинитися.

Я дійшла до виходу з Горлівки, до блокпосту. І хлопці на блокпосту подивилися на мене і спитали: «Жінко, що ви хочете?» Я сказала, що запізнилася на останній автобус. Хлопець на блокпосту зупиняє якусь легкову машину і каже: «Відвезіть цю жінку. Сідайте, тільки приготуйте паспорти!»

Я приготувала, потім подивилася на себе в дзеркальце. А у мене обличчя чорне, чорні потоки від косметики, тому що я йшла і плакала. Шла до блокпосту і заходила в кожен магазин, питала, коли буде автобус, а на мене дивилися і казали: «Жінко, війна!» А я все ж таки доїхала до Донецька.

Я переконалась тоді, що війна війною, а люди людьми. А нам, людям, треба і можна домовлятися. Я жінка-пенсіонерка, а він молодий хлопець, пожалів мене, я доїхала. Це перше враження, що таке війна. Це страшно і не так все однозначно.

Які цікаві зустрічі трапляються на блокпостах, де ти стоїш увесь, наче зв’язаний, щоб нічого зайвого не говорити, щоб поводити себе коректно, стримано. Інколи когось прориває: кого на голос, кого на відвертість.

Отак я колись стояла на блокпосту, вже замерзла… І стоїть один мужчина, який намагався жартувати з усіма. Наших донецьких пізнаєш всюди, ніде вони не втрачають почуття гумору. От стоять, а потім анекдот, навіть історії розповідають про бомбардування, та такі смішні, що не можу переповісти.

Мої сусідки до жахливих спогадів постійно повертаються, їм психологічна допомога потрібна, і я не можу їм цього сказати. Багато людей це сприймають боляче, роздратовано. У мене такого не було, і я не розумію, як до цього можна постійно повертатися. Як вона ніч не спала, вийшла на балкон, потім побачила. як в небі летять снаряди… Я слухаю і думаю: скільки можна до цього звертатися?

Мені вже 67 років. Раніше я могла витрачати час на балачки, а зараз мені шкода часу, мені здається, що я вже проґавила ці сім років. Могла би подорожувати, щоб не втрачати час, або читаю, або займаюся підтягуванням іноземних мов. Я навіть почала вголос читати. В житті люди стали більш замкнені, бо всі замислились, особливо в кого діти, онуки підростають. А що на них чекає, яке майбутнє? Оця самотність посилюється між людьми.

А ще я стала більш економною в плані заготівлі продуктів. Я не роблю великих заготовок. Раніше це було мені притаманне: цукор, крупи наперед заготовляти. Але за всі роки війни жодної речі собі не придбала, у мене немає бажання. Я відмовилася абсолютно легко від косметики, трохи підфарбовую сиве волосся. Усі сфери змінюються в людини. Я рази два чи три була в театрі, готувалася до кожного походу. А тепер у мене світогляд змінився, мені не дуже цікаво кілька годин сидіти в театрі.

Оця війна, затиснутість в обмеженому просторі, ситуації з важкими переїздами, блокпости – це зміцнює психіку, відкриває духовні джерела.

Зараз я відчуваю себе в безпеці. І в Донецьку відчуваю, хоча це може здатися дивовижним. Мені здається, що все буде добре. Не страшно мені там, всюди живуть люди.

От про що я ще хотіла сказати, про Фонд Ріната Ахметова. Це теж люди, які роблять наше життя безпечнішим. Перші роки війни були скрутними для мене. Оця допомога у вигляді харчових наборів була дуже своєчасною. Коли мені було дуже скрутно, я скористалася цими наборами. Коли стало легше, я перестала їх брати.

Як усі, я мрію про мир, про свободу, вільне пересування. З мрією про це я уже роблю біометричний паспорт. Як жити, якщо немає мрії?