Любов Іванівна не могла дивитись на знущання окупантів, тому виїхала з рідного села разом зі старенькою мамою. Її обурюють люди, які стали на сторону ворога

Мені 59 років. Війна застала мене в селі Копані, це за 13 кілометрів від міста Оріхова. Рашисти насувалися зі сторони Токмака, прийшли до нас 3 березня і в нашому селі спинилися. Так вони досі там і перебувають. Відтоді ми жили в окупації. 

Води в нас не було, ми пили дощову. Просили Бога, щоб пішов дощик, збирали цю воду, кип'ятили і пили. Садили город під обстрілами і з нього харчувалися. Звісно, у нас були запаси з мирного часу, ми ж у селі мешкали. 

Рашисти тероризували нас, вечорами перелазили через паркан. У нас ворота були на замку, але це їх не спиняло. Вони ходили з перевірками, хоча я їх просила і благала нас не турбувати, казала, що в мене стара і хвора мама.

Двох чоловіків у нас убили ні за що. На кладовище до матері прийшов хлопець – і його застрелили. Так він і лишився лежати коло могили матері. До другого прийшли вночі й стали вимагати віддати машину. А він не погодився, і його розстріляли. Це, до речі, родич наш. 

А коли розбили наш будинок, то змушені були виїхати звідти, бо жити нам нема де. Ми 3 листопада 2023-го виїхали з окупованої території. Найняли машину, завантажили, що могли, й виїхали до родичів у Мелітополь. Це теж окупована територія. Мама була в тяжкому стані. Ми пробули в родичів десять днів, вони нам пропонували залишатися, але я там не змогла. Не хотіла бачити морди окупантів. Мама трошки зміцніла, і ми вирішили їхати до дітей у Запоріжжя, де вони вже орендували квартиру, щоб бути всім разом.

Та все одно люди у Копанях живуть. Буквально два дні тому перелічили мешканців села. Там залишилося 55 чоловік. Є й такі, що перейшли на сторону окупантів. Вони з самого початку, коли ці тварюки зайшли, почали їм допомагати: про всіх розказали, хто в якій хаті живе і скільки там людей. 

Я, як чула, що тупотять чоботами, то зразу розуміла, що потрібно з двору тікати, щоб не потрапити їм на очі. А ті тварюки, що продалися, приходили до наших же людей із окупантами й казали: «У цього є машина, у цього зерно»  

Вони живуть там разом із росіянами, п'ють і гуляють, ходять по вулиці й розказують, як їм добре живеться. Але є там і люди, які ждуть Україну, чекають, що прийдуть ЗСУ і звільнять їх. Окупанти там уже вирили окопи, і я розумію, що нашим хлопцям буде важко дійти до Копанів.

Я лягаю і прокидаюся з молитвою, щоб Бог захистив наших хлопців, щоб залишилися живими мирні люди. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, але я не знаю, коли це станеться. Ми з мамою подолали такий шлях! Проїхали дві з половиною тисячі кілометрів. 

Коли я жила в селі, то нікуди не їздила. У мене навіть заіржавів замок, який висів на воротах, тому що я не ходила нікуди, тільки надіялася на звільнення. А тепер я в розпачі. Як можна тих потвор вигнати з нашої території? 

Дуже хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Віримо в наші Збройні сили. Я дуже хотіла побачити Маріуполь, і коли ми проїжджали його околиці, я бачила, які там руїни. Побудували окупанти три-п’ять домів – і хизуються ними, а далі – темрява… Ми їхали 13 листопада, коли вже сутеніло. І там було так похмуро! А я знаю, яким квітучим містом був раніше Маріуполь. І в Мелітополі я часто в родичів бувала, то там усе стоїть цілим, росіяни просто зайшли туди. 

Але ми віримо, що настане час, коли війна закінчиться і буде перемога. Я бажаю всім українцям здоров'я і перемоги! Ми її дочекаємося і будемо святкувати.