Я зараз мешкаю сама. Діти на моїй вулиці, але трішки далі живуть. В хаті у мене все розбито, вікно випало. Трішки допомогли організації, дякую їм. Купила вікна. 

Мої мама і тато померли, а тітці 95 років було. Я її доглядала, нікуди не виїжджала. На нашій вулиці всі люди ховалися. Найобразливіше те, що стільки наших захисників полягло. Нехай Матір Божа їх оберігає. Тітка казала: «Я бачила війну, але такої ще не бачила». На голову і дошки летіли, і все підряд. Я сказала, щоб дочка виїжджала і вивозила дітей.

Дякувати Федорівні, нашій голові. Вона турбувалася про те, щоб світло і газ у нас були. Перебивали все, і вона викликала ремонтників. По два-три рази дроти міняли. Добре, що вона не виїхала. Вона нас підтримувала, нам гуманітарку привозили. Дякую за це. Тяжко, але нічого, з Божою поміччю впораємося. 

Я живу ближче до Херсону. Там поля, і було видно, як росіяни стріляли, червона заграва була. Я молила Бога, щоб вижили там люди. Потім у нас почали стріляти. Хати побили і все інше. 

Недалеко від мене заправка була. Наші танки й машини на ній заправлялись і на Херсон їхали. Росіяни дронами розвідали і все це розбили. Бензин горів, машини… Спочатку було прикро, що ми це все на власні очі бачили, все це пережили. Люди виїжджали, і правильно робили. Хто міг – виїжджав, особливо з дітьми. Потім вони повернулися і були вже зі світлом, газом, теплою водою. А ми по два тижні сиділи без світла та газу. Дякую нашій голові, що вона про нас дбала. 

Багатьом людям, які тут залишались і бачили це все, позначилося на здоров’ї. Кріпимось, живемо. Як можемо, так і тримаємось. 

Ми таке пережили! Хочеться, щоб наші діти та внуки цього не бачили. Щоб людей нашого віку трішки поважали. Хочеться, щоб наші діти щасливі були. Щоб у магазинах усе було доступне. Ще й ліки потрібні, бо організм травмований від цієї війни. Я без таблеток жити не можу. Хоч би умови життя були для нас нормальні… Скільки нам тут залишилось?