Мені 49 років. У мене є чоловік, син і онучка. Ми живемо в Охтирці. Я працюю касиром на автостанції.

Коли почалася війна, з нами в будинку був свекор і свекруха. Четвертого березня під час обстрілу ми побігли в погріб, а свекор залишився в будинку. Він упав, і в нього відкрилася кровотеча. Зателефонували в лікарню, а нам сказали, що швидка не зможе приїхати. Надали консультацію по телефону. Ми виконали всі рекомендації, а вранці брат відвіз свекра в лікарню в Котельву. Ми також виїхали. Тоді була така заметіль, що ледь доїхали.

Свекру влили два літри крові. Лікарі сказали, що ми вчасно привезли його. Якби трошки пізніше, то помер би. Потім у нього знову відкрилась кровотеча, і ми відвезли його в Полтаву. А близько місяця тому він лікувався в Охтирці.

Ми повернулися додому. Я вийшла на роботу. У червні у мене виявили онкологію. Напевно, на фоні стресу з’явилася. Я пройшла хіміотерапію, потім мені зробили операцію, після неї пройшла променеву терапію. Зараз проходжу гормонну терапію, розраховану на п’ять років. Тепер у мене інвалідність другої групи.

Страшно було. Нас бомбили з літаків. Ми щодня чули вибухи. Під обстрілами бігали в магазин по продукти. Знайомі виїхали за кордон і досі бояться повертатися.

Я думаю, що війна закінчиться навесні, коли все розквітне. Мрію одужати й жити в мирі. Хочу, щоб моя внучка була щаслива. Вона живе зі своєю мамою в Києві. Пішла в перший клас, але з жовтня займається онлайн. На канікули приїздить до нас в Охтирку.