Я з міста Охтирки, проживаю тут. Я пенсіонер, мені 62 роки. Як війна почалася, то нічого хорошого немає.

Ми відразу поїхали по продукти на одну базу - там було зачинено. На другу базу - там теж зачинено. Ми на базарі скупилися і повернулися додому. 

Син живе в центрі міста. Він надзвичайник, його викликали на роботу. Сина тиждень не було вдома, а невістка з малою дитиною були у квартирі. Я їй говорив: «Збирайся». А вона сказала, що буде вдома. Я поїхав по невістку і побачив на дорозі самі сліди від гусениць танкових. Ось так запам'ятався перший день, 24 число. А потім - в погребі щодня, як бомбили.

Наші воїни відбили Охтирку. Росіяни в сторону Полтави не пройшли. Намагалися на Київ пройти, але їх розбили в тих краях. А інакше у нас було б те саме, що і в Тростянці: росіяни були б у нашому місті. Але в нас, можна сказати, їх і не було. Ми дуже задоволені тим, що їх тут розбили. 

Найперші труднощі були в лютому. Ми виїжджали. Ми в приватному секторі мешкаємо, є хазяйство деяке. А дочка живе в Кропивницькому. Каже: «Тікайте звідти - хоч до нас, хоч ще кудись». Але ж хазяйство не кинеш. У мене і кури, і порося. Ми виїжджали недалеко, в район. Син навідувався додому, бо він чергував постійно. 

Найстрашніше – це літаки. Вночі сидимо й чекаємо, куди полетить. А він, як у себе вдома: куди йому треба, туди і скидає бомби. Зрозуміло, що були колаборанти, хтось докладав, куди треба бомбити. 

Тільки вийшли наші ЗСУ – і вже туди вночі стріляють літаки. І зараз, буває, пролетить, але вже український. А собака, бідолашний, запам’ятав той звук, і тепер гавкає. 

Ми вдячні, що від Фонду Ріната Ахметова нам дали допомогу. Ми з жінкою інваліди третьої групи. Дякуємо Богові, що наші війська наступають, потрошку відбивають нашу землю. Тільки ж багато їх гине, але це - війна. Потрібно боротися, я так вважаю. Моє таке бачення, що все це нескоро закінчиться.