Гутаревич Маргарита, 1 курс, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибачук Анна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Мені здається, що цей день запам’ятали всі українці і я не виключення. Цей день змінив усе, що колись було, та усіх нас. За декілька днів до цього я з сім’єю поїхали до Києва, щоб навідати бабусь та дідусів. Все було дуже добре і 23 лютого я гостила з ночівлею у своєї хрещеної мами.

Це був звичайний вечір, який навіть не натякав на щось погане. Сказавши, що їй треба завтра раніше прокинутись моя хрещена лягла спати, незабаром і я лягла.

Прокинулась я десь о 5-6 ранку від того, що моя хрещена ходила по квартирі та розмовляла по телефону. Моя перша реакція була: «навіщо прокидатись настільки рано, якщо на роботу на 10». Тож я продовжила спокійно лежати та пробувати заснути, але потім у мене з’явилось досить дивне передчуття і я вирішила підійти та спитати, чому ж вона так рано прокинулась.

Спочатку я їй не повірила, не хотіла вірити. «Почалась війна, складай речі». У той момент мене захлеснула дуже велика паніка та тривога.

Зібравши все, що треба і не треба, ми вирішили поїхати на лівий берег до доньки  моєї  хрещеної. Це було жахливо, тому що на вулиці були пробки, у яких ми стояли дуже довго, але зрештою забрали її доньку та вирішили їхати до бабусі, щоб усі були разом. Весь цей час я намагалась подзвонити до батьків, але через те, що усі комусь дзвонили, зв’язок зовсім не працював. Кожна повітряна тривога  викликала у мене панічні атаки та сильний стрес, тому що я з дитинства боялась війни. Мої родичі реагували більш стримано, але телевізор, на якому завжди були включені новини, був постійно ввімкнений.

В новинах інформували скільки померло людей, що сталось, де відбуваються переміщення ворогів, розмови про те, що може статись  - дуже вплинули на мою дитячу психіку.

На декілька місяців я закрилась від всіх. Як розказує мені моя мама -  я ходила  і трусилась, не розмовляла з ними зовсім, нічого не хотіла, не їла, не усміхалась. Насправдія зовсім не пам’ятаю, що відбувалось у той період, навіть якщо дуже спробую згадати, але пам’ятаю одне -  що було страшно. У мене не було друзів, тому що всі поїхали з Вінниці, я майже не спілкувалась ні з ким. Той період мого життя минув, ми звикли до тривог, і це вже здається чимось повсякденним. Але навіть після найтемнішої ночі настає світанок, а сильний дощ закінчується веселкою. І я вірю, що війна мине і ми вийдемо переможцями цієї війни.

Я вірю у те, що наша країна буде процвітати. Той день змінив усіх нас, але тепер змінити усе можемо ми.