Я звичайна людина, мені 50 років. Маю чоловіка, двох дітей і шестирічного онука. Працюю в міському архіві.

Ми були у себе вдома і раптом почули вибухи. Не знали, що це, але було страшно. Коли я прийшла на роботу 24 лютого, нам сказали, що війна. Було багато сліз, ми не вірили. Найбільший страх був за дітей.

Місто залишилося без світла, води, газу. Ми були відрізані від всього світу, від харчування. 

Нас діти вивезли до Херсону, але це також була окупована територія. На блокпостах задавали багато питань, бо мій чоловік з Хмельницької області. Нас не хотіли пропускати. Ми вивозили ще доньчиного котика, собачок ми залишили. І син забирав свою собачку і котика.

Вважаю, що в цьому році обов’язково війна закінчиться. Я би хотіла, щоб відбудувалася Україна, щоб повернулися люди по домівках, щоб робота була.