Після закінчення 9 класів у своєму рідному місті я поступила в індустріальний технікум. Але після закінчення першого курсу за відомою всім причиною змушена була виїхати з дому. На Донбасі почалася війна!

Ще до останнього сподівалася продовжити навчання в рідному місті. Але вересень 2014 наближався до завершення, а навчальний рік так і не розпочався. Мені потрібна впевненість у моєму завтрашньому дні, і це стало причиною, щоб виїхати.

Насамперед батьки стали телефонувати всім родичам, хто працює в сфері освіти. Вони дуже сподівалися, що я зможу продовжити навчання у Львові (моя мама – викладач української мови, родом зі Львова). Але тут був ліміт бюджетних місць, і більше студентів вони взяти не могли, хіба що на комерційній основі. Але мої батьки багато місяців не отримували жодних виплат, а грошовий запас закінчувався, тому платне навчання ми дозволити собі не могли.

І все ж я вступила до Черкаського державного бізнес-коледжу. На факультеті «Інформаційні системи й технології» я опановую спеціальність «Розробка програмного забезпечення».

У Черкасах я залишилася без рідних – батьки змушені були поїхати додому. Адаптація до нового міста й до нового життя проходила нелегко. Тут люди живуть своїм життям, і це незвично бачити після ситуації на батьківщині, де порожні вулиці й панує повна тиша, не беручи до уваги звуків від вибухів снарядів. Але батьки повернулися до Львова, тому що залишатися вдома вже не було можливим: почалися серйозні обстріли міста.

Ви знаєте, у Черкасах практично всі розмовляють суржиком. Особливого здивування в людей від того, що я з Донбасу й розмовляю українською мовою, не було. І я впевнена, що не мовне питання було причиною війни на Донбасі.

Рано чи пізно ми повернемося додому. Війна не може тривати вічно. Я вірю в майбутнє своєї країни, що все налагодиться.