«Думки плуталися, було страшно»

До початку війни в нашій сім'ї все було гладко та добре. Добра робота, синочок, гарний садок, підготовка до школи, плани завести ще одну дитинку. Але живучи в місті Ясинувата (хоч і на орендованій квартирі), ми потрапили в розпал воєнних дій і їх наслідків.

Спочатку чоловік потрапив під скорочення штату на роботі. Старалися, звичайно, економили, але незабаром і я залишилася працювати лише на пів ставки. Потім нас спіткав розпал бойових дій у Ясинуватій.

Надія на те, що все заспокоїться і ми будемо жити, як раніше, покинула нас після тижня, проведеного в підвалі, і пострілів та падінь снарядів, які не припинялися ні вдень, ні вночі.

Військові, яких зустрічали біля будинку, розповіли, що можуть вивезти в Росію, у табір для біженців поселити. Того ж дня ми зібрали всі свої заощадження, документи, пару рюкзаків речей і поїхали. Щоправда, з великими труднощами, адже мого чоловіка не хотіли випускати, мотивуючи тим, що він повинен воювати, а мене з маленькою дитиною вивезуть з території воєнних дій. На щастя, все минулося, і ми змогли виїхати разом.

Приїхавши до Ростова, виявили, що йти ж нікуди. Зв'язалися з далекими родичами, приїхали до них, але зустріли нас не радісно, явно даючи зрозуміти, що в них ми лише на пару днів. Потім наші поневіряння довели нас до Ставрополя. Але там також не склалося, на роботу без прописки не брали – довелося нелегально підробляти, оформлятися як переселенці.

Довелося проходити медкомісію та зробити те прикре щеплення. Малюк Ерік уже, виявляється, жив у маминому животику.

Спілкуючись з багатьма лікарями, дійшли висновку, що це щеплення могло вплинути на здоров'я Еріка. Але все ж, у Росії в нас не склалося, і ми вирішили повернутися в рідну країну.

Їхали практично в нікуди. Вибрали Кривий Ріг, бо там дешеве житло. Сяк-так обжилися, чоловік знайшов непогану роботу, старшенький синок ходив до садочка під будинком. Уже, здавалося, усе налагоджується.

Чекали з нетерпінням появи малюка, вагітність проходила позитивно та добре. Але день пологів був не радісним. Ерік народився і не закричав… Лікарі, звичайно, відкачали. Але мені його не приносили, усю ніч він був під наглядом, а вранці поїхав на швидкій у реанімацію. Про стан дитини повідомляли сухо та мало: пневмонія і незрозумілі судоми.

Пневмонію вилікували, а протисудомні ліки виписали неправильні й узагалі без обстеження. Ходіння криворізькими лікарями не давали ні ясності, ні користі. Ми нічого не розуміли й були в повному розпачі.

Після спілкування з нейрохірургом ми прийняли рішення переїхати до Дніпра, бо там є дитяча неврологія, і зайчика потрібно лікувати. У віці п'яти місяців ми дізналися, що з Еріком. Епілепсія. Виписка з неврології, як вирок. Руки опускалися, не хотілося жити, стан безпорадності дико гнітив, жахливо боляче було від того, що твоя дитина страждає, а ти безсилий їй допомогти… Чоловік, звичайно, дуже підтримував морально, батьки, як могли, допомагали фінансово, адже обстеження далеко не всі безплатні.

Напади не йшли повністю, хоч і стали трохи рідшими.

Жили досить скромно, одягалися в магазинах second hand… І знаєте, нашому щастю не було меж, коли, отримана від Фонду допомога виявилася саме тими ліками, які підійшли Еріку. Напади почали з'являтися дедалі рідше й рідше. Зараз у нас є тільки поодинокі рідкісні здригання. Але ми сподіваємося, що це теж минеться.

В Еріка знову з'явився інтерес до навколишнього світу. Він почав тягнутися до іграшок і веселитися, почав сміятися. Вчиться знову підніматися на ручках і намагається крокувати, адже нарешті з'явилася опора на ніжки.

Щоб мати хоч якусь можливість допомогти Еріку, наш тато змушений був виїхати на роботу до Європи, а я з дітьми приїхала до своєї мами, у село в Донецькій області, де зараз так звана «буферна зона». Також створили групу допомоги Еріку в соціальних мережах.