Сугак Анастасія, учениця 10 класу Лубенського академічного ліцею імені братів Шеметів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Огарьова Людмила Михайлівна

 Війна. Моя історія

Що може бути найстрашніше в житті людини? Самотність, невиліковна хвороба, втрата близьких  -  безумовно, це все дуже страшно. Але з приходом війни ми все переосмислили та зрозуміли, що  жахливіше неї немає нічого, бо ти не знаєш, чого чекати навіть через хвилину.

Чесно  кажучи, я розуміла, що цей день настане ще до його початку, наче відчувала. Згадуючи весь цей жах, відчуваю мороз по шкірі, хочу викреслити той день з пам'яті НАЗАВЖДИ. Ішла весна зелена,  білокрила, А наперед з’явилася війна жахлива. Увірвавшись підло уночі, Ви встромили в спину нам мечі. Почули вранці ми слова: «Прийшла війна..».

24 лютого. Надворі зима, сніг лапатий падає, начебто все добре, але як ми помилялися... Я, як на диво,  майже проспала, вирішила зайти у Viber та побачила повідомлення від однокласниці:"А нам сьогодні йти до школи?" Звісно, нічого не зрозуміла, але, відкривши новини, побачила, що в країні введено воєнний стан. Того дня задля безпеки учнів  оголосили дистанційне навчання.

Я була в щоці: почуття розгубленості, ненависті, прагнення змінити щось, не розуміння майбутнього - усе це коловоротом бродило в голові. Через деякий час прокинулася мама, я сказала їй цю жахливу новину. Вона не повірила, не могла прийняти це.

Було дуже страшно, адже я ніколи, як усі інші мої земляки,  не переживала такого й переймалася, що в наше місто зайдуть орки. За два дні до того тато віддав машину в ремонт і її так і не відремонтували, тож виїжджати з дому не було на чому. Пам'ятаю, як мама з татком сварилися через те,  що вона, як  і багато жінок, прагнула відвести нас закордон, у безпечне місце, а татко зауважував: "Подивися, що відбувається навкруги,  затори, штурханина у поїздах, люди у прямому сенсі їдуть стоячи".

А я в той час бігала по дому  плакала, бо без тата не хотіла нікуди їхати. На щастя, тато переконав маму й ми залишилися вдома, не виїхали з Батьківщини. Пройшов чкийсь час - і ось лунає перша повітряна тривога. Який це жахливий звук - ненавиджу його як і все, пов'язане з війною.

Так  як Президент попереджав про можливе повномаштабне вторгнення,  мій тато разом із сусідами облаштував нам бомбосховище, у якому   було два ліжка. буржуйка, лавочки та дещо з найнеобхіднішого. Було  жахливо  й  моторошно сидіти та чекати відбою. Не уявляю, як військовим на фронті та просто людям, які опинилися в окупації. Ніколи не забуду, як в магазинах на поличках не стало хліба, круп; як біля банкомату була величезна черга, бо всі хотіли зняти якісь кошти.

Минув день, тато забив вікна підоннами,  ми наклеїли скотч на скло для безпеки. Спали всі на одному ліжку у залі, перші дві доби батьки не лягали спати та дослухалися сирен. Я теж не могла заснути, адже було дуже страшно. Далі кожен вечір ми засинали під  звернення Арестовича чи Зеленського.

Приблизно через три дні татові зателефонували з військкомату та сказали з'явитися й пройти медогляд. Я, мама, сестричка, бабуся - усі хвилювалися, чи  заберуть його на передову. Він залишився,  адже має проблеми зі спиною. Прийшовши додому, тато розповів, як перед ним пішов молодий  хлопець, який не встиг попрощатися з сім'єю… А скільки їх повернулося на щиті…

Уже пройшло майже два роки, а  я досі пам'ятаю все до  деталей, адже російські іроди зруйнували людям життя, відібрали у нас дитинство. Тепер я, і багато інших, радію простим речам. Знають, що усе усе життя можна скласти в одну валізку. Частіше посміхаюся, бо посмішки дарують енергію. Молюся за ЗСУ – неперевершених українців.

Дякую працівникам, які допомагають країні стояти  на ногах. Ми об'язково  виженемо ворога, переможемо, відбудуємо та будемо завжди пам'ятати, хто поклав своє життя за Україну. Потрібно лише почекати. Я ніколи не забуду і не пробачу тих сволот, що забрали мирне життя, мирні часи  моєї України, коли ніхто не звертав уваги  на тоді такі буденні і такі неможливі зараз  речі. Слава моїй Україні! Слава її героям!