Через війну Олена втратила роботу і розлучилась із рідними. Найстрашніше – це переживати за рідних під час обстрілів

Я з міста Слов’янська, працювала на заводі. Тепер не працюю. Сестра виїхала. Ми розлучилися з сестрою, з племінником. Немає роботи, і нескоро буде. Немає газу.

Ми прийшли на роботу, а нам сказали: «Ідіть по домах, війна почалася». Ми не думали, що це дуже серйозно - сподівалися, що скоро все скінчиться, і ми повернемося до роботи.

Страшно було ввечері, бо прильоти до нас були завжди вночі. Тому, коли лягаєш спати, думаєш, буде щось чи ні.

Страшно переживати за сина, за маму, бо вона дуже лякалася, переживати за рідних, близьких, за друзів. Бо коли дізнаєшся про щось погане десь, це не настільки болить, а коли з друзями щось не так, це дуже важко переноситься.

Якось із продуктами не було нічого страшного. Води не було, та в нас у дворі свердловина. А щоб якоїсь гострої нестачі – такого не було. Газу немає з травня, світло більш-менш - не вимикають часто, воду також зараз дали. Їжу готували на електропечі. Було таке, що у дворі з цеглин робили пічку й готували на ній. 

Люди вже повертаються, але з роботою важко. Містечко у нас невелике, а заводи не працюють. У мене роботи немає, і на біржі не стою, бо я не звільнена. Тяжко без роботи. Ми звикли працювати, а тепер вимушені тинятися.