Мені 46 років. Я з родиною жила в Маріуполі. Коли почалися обстріли, ми залишалися в коридорі своєї квартири, на четвертому поверсі, бо в підвалі було дуже багато людей. Наш будинок знаходився біля третьої лікарні, яку розбила російська армія. Після удару по ній у нашій квартирі вилетіли вікна. 

Ми кілька разів намагалися виїхати. П’ятого березня поїхали до драмтеатру. Там були військові. Вони попередили про обстріл, тому ми повернулися. Коли з’являвся сигнал, читали повідомлення в телеграмі. 14 березня ми прочитали, що з Маріуполя виїхала колона й успішно добралася до Запоріжжя. Наступного ранку ми та ще декілька людей з під’їзду зібралися від’їжджати. Прибігла жінка, яка представилася співробітницею Червоного Хреста і сказала, що можна проїхати через Мелекіне. Коли ми виїхали з двору, почався бій, тому ми рушили іншою дорогою, в об’їзд. Все, що встигли взяти з собою, – ковдри, воду й шмат сала. 

Мене потрясло те, що території навколо Маріуполя були окуповані. Я думала, що росіяни захопили тільки місто. 

Від Маріуполя до Запоріжжя ми їхали цілий день, хоча до війни могли добратися за дві години. Автоколона була безкінечною. О п’ятій вечора ми зупинилися посеред палаючого поля. Пройшли чутки, що не зможемо потрапити в Запоріжжя, бо о шостій мала розпочатися комендантська година. Деякі автомобілі розвернулися й поїхали назад. Я не знала, що робити. На своєму габаритному авто я б не розвернулася на тій вузькій стежці. На щастя, та частина колони, що залишилася, рушила далі. Вже стемніло. Ми їхали без світла ще дві-три години. Я полегшено видихнула, коли побачила, як нас зустріла поліція. 

Ми кілька місяців побули у родичів у Запоріжжі, а потім переїхали в Київ, бо я мала вийти тут на роботу. 

Живемо в очікуванні того, що наше місто звільнять і ми повернемось додому.