Спориш Анна, 2 курс, Кропивницький будівельний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дергачова Ольга Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого – день, який змінив кожного з нас. Всі ми відчуваємо його вплив і пам’ятатимемо перший день завжди. Який би не був важкий і різний наш шлях, у думках було одне – «Ми – українці, вільний і незламний народ».

Розплющивши очі від тривожних і стурбованих розмов батьків, я зрозуміла, що щось не так. Вони повідомили, що повномасштабна війна все ж почалась. І хоч ми і до того за сімейним столом обговорювали те, що вона буде ще приблизно місяць до початку, ніхто, насправді, не був готовий до цього. Першим моїм питанням було: чи треба йти до школи, бо ніхто нічого не розумів? Усі плани і мрії були вмить зруйновані. Гул сирен. Ми у літньому одязі, з накинутою поверх курткою і взуттям на босу ногу, біжимо до підвалу. І тут охопила страшна думка: «Тобто у один момент ми можемо залишитися без нічого, у взутті на босу ногу, втративши все, заради чого ти жив? А хтось же і лишився зовсім ні з чим».

Думки про тих, хто залишився без нічого, спонукали про допомогу.

Одяг, речі домашнього вжитку відносили одяг на волонтерські пункти, який не носили більше ніж пів року, іграшки, дитячі книги, навіть подушки і ковдри – це з нашою з мамою ініціатива.

Довгий час у нас жив переселенець з Оріхова (Запорізької області) Олександр, який отримав прихисток нашій родині. Плив подій на його світогляд був настільки сильним, що він, як свідомий українець, пов’язав життя з військовою справою і зараз навчається на факультеті ракетних військ та артилерії.

У страху очі великі, але, треба рухатись далі. Навчаючись у дистанційному форматі, вже почала задумуватись про свою професію, бо нова реальність диктувала свої правила. Можна з пієтетом говорити про обраний фах архітектора, але треба віддати належне викладачам, які попри постійні сирени перебування в укриттях навчають покоління, світогляд яких формує війна.

Можна казати, що наше життя травмоване ковідом, зламане війною, але це далеко не так, бо зріс інтерес до вивчення нецензурованої історії та української культури.

Моє покоління категорично відмовилось від російськомовних книг, і аж ніяким чином на це не вплинули масштабні процеси дерусифікації та декомунікації.

Це дало змогу відкрити для себе прекрасних літераторів, а саме: Сергія Жадана, Макса Кідрука, Іларіона Павлюка. І не менш культових класиків – Василя Стуса, Івана Багряного, Валер’яна Підмогильного, Ліну Костенко.

Книги врівноважують та заспокоюють, тому відвідування літературних вечорів стало тією крихітною можливістю знайти прихисток для розхитаної себе.

На одному з них мала змогу познайомилася з переселенкою з Донецька Ганною. Моїм найбільшим здивуванням було те, що вона на стільки вільно розмовляла українською, що ставало соромно. Її історії справді вражали (у поганому сенсі цього слова). Розуміння своєї несвідомості під час війни на сході зіштовхнуло мене з проблемою незнання історії, бо стереотипність про схід України та «рускоязичноє насєлєніє» повністю зруйнувала ця прекрасна дівчина, яка, як і сотні тисяч українців, намагалася не загубити себе та свою ідентичність.

«Бути українцем ‒ це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування», ‒ В. Винниченко.

Зараз кожен день приносить нових Героїв, посилає нові випробовування та змушує кожного з нас робити доленосний вибір. Ми стали сильними і незламними духом; почали цінувати те, що маємо тут і зараз, і зрозуміли, як важливо бути поруч з тими, хто для тебе справді цінний.

Нові знайомства з такими рідними, і водночас різними українцями вписують свою історію в формування мого світогляду, тому для мене ці 1000 днів окреслили нову сторінку життя, яка є шляхом надії та людяності, терпіння та віри на краще.

Люди – книги, цікаві й не дуже, драматичні й комедійні, але їх об’єднує час, цей час невизначеності та боротьби. Я вірю, що буть-яка книга життя формує енциклопедію тернистого шляху до перемоги та матиме щасливий кінець.