Коли твоє місто прокидається від вибухів і щодня стає все страшніше, єдиний вихід, це рятуватися, хоча це дуже важко як фізично, так і морально

Коли почали бомбити місто, було дуже страшно, і почалося все 24 лютого. Це вже був ранок, десь біля п’ятої ранку. Ми почули два потужних вибухи, прокинулись від цього. Ми зрозуміли, що почалося повномасштабне вторгнення. Взагалі-то війна почалася в країні вісім років тому, але було не зрозуміло спочатку, що та як.

Це ми потім зрозуміли, що бомблять. Ми не знали, що робити. На восьму ранку люди почали знімати готівку в банкоматах, скуповували продукти, ніхто не розумів, що робити, як далі бути.

Наприкінці березня було дуже страшно, психологічно важко, не було роботи. Все зачинялося і ми вирішили виїхати. Ми просто розуміли, що потрібно виїхати, і місцева влада людям доводила, що вже небезпечно. Ми розуміли, що це потрібно. Це, звісно, важке рішення.

Важко залишати свій будинок, своє місто. Ми зібрали речі, які нам були необхідні, і виїхали на своєму автомобілі. Я тоді втратила роботу і зараз я в пошуку. В мене немає прибутку, але допомагає держава, я орендую житло. Мені важко знайти роботу.

Дуже важко залишати свій будинок, своє місто, тому що ти там жив, працював, це твоє місто, там твоє життя. А ми бачили зруйновані будинки. Ти бачиш і не можеш повірити в це. Все знищено…

Слава Богу, я не бачила людей, які загинули, бо це для мене було дуже трагічно. Зараз ми в місті Черкаси, тому що в мене мама працює, в неї фірма переїхала сюди. Вони перевезли своє обладнання і починають працювати, то мама приїхала за роботою, а я якраз шукаю в місті роботу.

Родина наша вся роз’їхалася, ми з мамою зараз вдвох. У мене є брат з сім’єю, до війни ми всі жили в одному місті. Вони зараз в іншому місті. Але ми знаходимося в Україні і сподіваємося, що повернемося додому. Домашня тваринка з нами, це маленька собачка. Велику собаку ми залишили у дворі, але в нас там родичі залишилися і годують її, готують їй кашку.

Ми підтримуємо один одного, дуже багато розмовляємо один з одним, спілкуємося з волонтерами. Люди в нас добрі, відповідальні, і цей стрес потрошку відходить.

Ми дуже багато здолали, дуже багато втратили і тепер розуміємо, що після цього можемо будувати гарну, процвітаючу Україну, будувати нове життя. В нас дуже гарна влада зараз, яка все це витримує, то ж ми будемо будувати гарну країну. Я думаю, якби нашим хлопцям давали більше зброї, вони б зробили все швидше, але сподіваємося, що до літа наступного року все закінчиться.