Для нас війна почалася у 2014 році. Ми тоді боялися всього, не знали, чого очікувати. У 2022 році ми вже нічого не боялись. Ми знали, що таке постріли, що таке біль, що таке горе. Ми були готові. Але виявилось, що ми були готові не до всього. Повномасштабна війна показала себе набагато жорсткіше. 

У 2014 році ми не виїжджали. А цьогоріч 9 травня нам прилетів на подвір'я снаряд і 17 травня - повторно. Ми були з бабусею в будинку, чоловік на роботі. Нерви здали, і ми виїхали. Бабуся 75 років, переїхавши вже до Кривого Рога, де ми нині перебуваємо, перенесла інсульт. У її квартирі теж були руйнування: постраждали дах і вікна.

З лютого ми вже залишились без води. З березня у нас не стало газу. Періодично вимикали світло.

Воду брали з криниці. Продукти потрошку привозили. Хтось на цьому заробляв, а добрі люди запитували, що потрібно, і возили. Хто кудись їхав, а потім повертався і приймав замовлення на продукти й медикаменти. 

Ми виїхали нормально, без проблем. Навіть вдалося якісь речі вивезти. 

Ми поховали сина. Він у нас загинув вдома. Не знаю, чи є щось гіркіше і болючіше. Вчимося жити далі. Намагаємося менше дивитися новини. 

Мені боляче і за солдатів, і за мирних людей, і за дітей.