Наша родина жила у Сумах. З перших днів війни ми постійно ховалися від обстрілів у підвалі, який не був пристосований під бомбосховище. Діти спали одягнені, щоб у разі тривоги одразу бігти в укриття. Ми постійно турбувались, як зберегти дітей.

У нашої сім'ї немає свого авто, і було дуже важко знайти вільні місця, щоб із кимось виїхати. Нарешті, на другий день «зеленого коридору», зателефонувала знайома за 15 хвилин до виїзду і сказала, що вони можуть нас взяти, але з мінімумом речей. Ми фактично з однією парою трусів – з маленькою валізою на чотирьох - виїхали зі свого міста. Уже в дорозі я починала усвідомлювати, що ми їдемо не в триденну подорож, а в нікуди.

До місця нашого тимчасового притулку їхали тиждень. Ночували на підлозі в офісах, дитсадочках, майже не спали. Нам пощастило знайти житло. Більше трьох місяців живемо в Кам'янці-Подільському. Спочатку незнайома людина тимчасово прихистила нас у своїй квартирі, потім довелось переїхати в хостел. Тут доволі високі ціни і немає умов для дітей, а у нас дві доньки, восьми і дванадцяти років. Тому хочемо повернутися додому, але війна міняє наші плани кожного дня.

В Кам'янці діти відчувають себе у відносній безпеці, але вони хочуть додому. В той же час - бояться вертатись, щоб не ховатися знову в підвалі і не евакуюватись вдруге.