Я з Олексіївки Нікопольського району. Була дома. Мені зателефонував син і сказав, що війна. Я не повірила, що в такий час таке може бути, а потім побачила на власні очі.

Дуже багато загинуло людей. Ми живемо, як на пороховій бочці: Нікополь обстрілюють, а ми недалеко. Ми не виїжджали, я нікуди не хочу. Ховаємося в підвалі.

Не можу розказувати, дуже страшно. У мене два сина. Вони працюють тут, тільки живуть у місті, а чоловіка немає. Ми згуртувалися, бо нікуди не збираємося виїжджати з України і зі своєї хати.

Будемо надіятися, що якнайскоріше війна закінчиться.