Ми живемо у прикордонній зоні. З початку війни були в окупації. Сотні ворожої техніки заходили саме через наші кордони та їхали нашими дорогами. Сьогодні ми живемо під обстрілами мінометів, гранатометів, градів та ракет з гвинтокрилів.

Ми живемо так близько до кордону, що повітряна тривога часто лунає уже після прильотів. Тато пішов на фронт. Воював у гарячій точці (Донецький аеропорт, Авдіївка) та отримав тяжке поранення. У моїх дітей психологічна травма через вид пораненого тата, якого я привезла з шпиталю.

Нелегко синові тепер. У свої 14 він бачив дуже багато такого, що не повинна бачити дитина. Побачити тата, у якого лише на обличчі 40 швів та вибиті зуби разом з частиною щелепи. Та ще і в додаток майже вся чоловіча робота тепер на ньому. А це село... Тут дуже багато роботи. Дуже хочу, щоб моя дитина відпочила від цього усього. Від гучних вибухів, що ми чуємо та від роботи. Та головне морально!

Дуже страшно бачити очі дітей, коли прилітають ракети, коли чуємо вибухи. Говорити дітям, що тато важко поранений. У період окупації не вистачало ліків. Пусті аптеки, магазини… Жах.

Найважче було на початку війни. Гради, які ми бачили з вікна, танки, колони танків, дула, що були повернуті у бік вікон.