Інна з родиною виїхала з Таврійського одразу після початку війни. Це було мудре рішення – дитинка Інни не бачила жахіть війни.

Мені 27 років, я з Мелітопольського району - село Таврійське. Ми почули вибухи, побачили, як іде техніка, відразу зібрали речі та поїхали.

Їхати було дуже страшно. В Запоріжжі потрібно було знайти квартиру, роботу. З дитиною це складно. Ми вчасно виїхали. Батьки залишались до вересня і ми дуже переживали за них.

Було складно з паливом, аптеки були переповнені, люди все забирали. Полиці були порожні, було тяжко знайти хоч щось. У нас дідусь у Запоріжжі, він на діалізі, з нами наразі. Коли почалася війна, він навіть жив у лікарні. А з часом знайшов собі близько до лікарні житло і мешкає поруч, бо йому не можна далеко від’їжджати.

Найбільше мене шокували зрадники, які почали здавати людей – військових, колишніх військових, АТОвців. Зрадники, колаборанти почали наводити свої порядки.

Ми ще молоді, адаптуємося. Хочеться нормально працювати, а не онлайн. Щоб дитина соціалізувалася, а не сиділа поруч. Гуляємо з нею у дворі, садочки не працюють. Мої батьки без домівки, взагалі без нічого, їм тяжко. Вони вже старші, їм дуже складно знайти роботу.

Коли виїжджали, нам дуже пощастило - промчали, можна сказати. Зранку виїхали – і вперед. Із цією технікою поряд їхали. З нами ще дитина була, немов янгол-охоронець. Наразі їй два роки. Вона все розуміє. Але ми тепер кажемо, що це грім, що буде дощик.

Спочатку вона чула в телефоні тривогу, ми всі бігли в тамбур і вона казала: «Рятуйте, рятуйте».

Ми виїжджали з Запоріжжя. Коли почали обстрілювати аеропорт, ми їздили до Франції. Це було тяжко. Але ми повернулися, щоб бути разом з татом. Я вийшла на роботу. Я перукар і працюю в училищі онлайн.

Я дуже терпляча людина, я все всередині зберігаю і це тяжко - бувають зриви. Але робота якось допомагає. Ми більше працюємо, намагаємось на проблемах не зосереджуватись. Просто живемо як живемо. Сьогодні прожили день – то й добре. Психологічно я пригнічена, мені не вистачає руху. Я виходжу тільки ненадовго, коли немає тривоги. Ми всі трохи напружені весь час, але, напевно, вже звикли. То спочатку не знали, що робити.

Хотілось би, щоб війна закінчилася завтра, але мені здається, що все це надовго. Напевно, рік вона ще триватиме.

Хотілось би повернутися додому, відпочивати, бачити наше море. Ми жили поруч із морем. 40 чи 60 кілометрів до Херсона – і ти вже на морі. Зараз цього нема, і це сумно. Хочеться мирно жити, вільно пересуватися. Ми нікуди не збираємося далі їхати, нам у нашій країні добре.