Мірошнік Таїсія, ІІ курс, Херсонський гідрометеорологічний фаховий коледж Одеського державного екологічного університету

Вчитель, що надихнув на написання — Сичова Наталя Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях розпочався так само, як і в мільйонів українців: 24 лютого 2022 року. Того дня через наше село почала проїжджати ворожа техніка з огидними написами, а наше мирне українське небо розтинали винищувачі супротивника. Життя зупинилося!.. Це був страх і невідомість, нерозуміння та розпач. Закриті школи, дитячі садки, спустошені магазини. Здавалося, що кожна людина на початку війни зрозуміла, що таке щастя, бо воно в нас було! Ми жили, насолоджувалися, тепер у нас це забрали. Забрали життя, дитинство, юність, відібрали віру в майбутнє, просто хотілося повернутися в минуле.

З першого дня наше село було в окупації, всі жили в страху, окрім колаборантів, які виповзли, як змії. Почалися постійні обшуки, терор мирного населення.

Дуже страшно було, коли до моєї хати входили озброєні люди і закрили мене в кімнаті, не впускаючи батьків. Один допитує мене, інший - переглядає мій ноутбук, де на той момент була відкрита сторінка української школи, куди мене перевели на навчання з вересня 2024 року через окупацію рідної школи. Але, незважаючи на це все, я закінчила 9 класів і отримала атестат з відзнакою, після - вступила на онлайн навчання у Херсонський гідрометеорологічний фаховий коледж. Ми жили, наче у страшному сні, кожен день чекаючи чогось гіршого, ніж попереднього дня. Надія з'явилася тоді, коли мама зв'язалася з волонтерами.

І ось настав той день: 28 жовтня 2023 року. 

Ми поїхали з дому… 5 діб дороги. Блокпости… Кордон ворожої країни. Фільтрація…

Кордон між Росією та Білоруссю запам'ятався тим, що забрали маму на допит і чітко дали зрозуміти, що мене більше ніколи не впустять “домой в Россию" (так називали лівий берег Херсонщини), адже в мене не було паспорта "гражданина России", а на той момент мені вже було 14 років. Далі білоруський кордон на межі з рідною країною. Це було моральне знущання, випробування на витривалість. Нарешті нас випустили… 5 діб і 2 кілометри пішки з валізами, і ось він, довгоочікуваний рідний прапор України. Наші дорогі прикордонники зустрічали нас на розмежуванні двох держав. А далі все як у тумані: допити всіх служб, перевірка документів і телефонів, але це вже було не страшно, бо це - свої.

Залізничний вокзал, місто Ковель, ніч у потязі, і ось ми в Києві. Далі волонтери, допомога, знайомства, служби у справах неповнолітніх, інтерв'ю і знову невідомість.

А що далі?... Ми зрозуміли, що залишилися із своїми проблемами сам на сам. Мама, брат, я і валіза, а за вікном - листопад. Місяць в Ірпені у двоюрідної сестри і 5 грудня 2023 року - Польща. Місто Кросно прийняло нас душевно, це нові люди, знайомства, пригоди, навчання, майстер-класи, музичні зайняття, виступи в костелі та канцелярії президента в Варшаві, "strifa młodych", мовні курси, прогулянки містом. Все це було прекрасним досвідом, але незважаючи на знання мови, ми не станемо "своїми", тому було прийнято рішення повернутися додому - в Україну, і вже 9 липня 2024 року ми ступили на землю нашої незламної Батьківщини.

Величний Київ. Орендована квартира стала нам домівкою. І нехай нам нелегко, і нехай вимикають світло, і постійно лунають тривоги. Так, нам страшно, бо ми - живі люди, та ми вдома, на рідній землі, говоримо рідною мовою, дихаємо своїм повітрям, це - важливо!

…І віримо в Збройні сили України! Я знаю, Україна переможе, бо інакше бути не може!