Андрієві доводиться жити без комунікацій у напівзруйнованому місті, але він не може виїхати через те, що має родича з інвалідністю. 

Звати мене Андрій, мені 54 роки. Проживаю в місті Охтирка.

Перший день війни застав мене, як усіх, у ліжку. Рано-вранці все почалося. Мені зателефонували і сказали, що почалася війна.

Як і всім, доводилося ховатися, коли бомбили. Світла не було, бо лінію розбили. Жили без світла, тепла, води. З медикаментами були проблеми, але, в принципі, в черзі можна було дочекатися.

Найбільше шокувало те, що літали літаки і бомбили мирне населення.

Не виїжджали, бо я опікун інваліда першої групи, якого не міг ні вивезти, ні залишити.

Перед війною у мене була робота. Зараз не працюю, бо мене 24 лютого звільнили.

Скоріше б все це закінчилося, бо вже так жити неможливо. Світла немає, тепла немає. Дуже тяжко.