Коли Тетяна зрозуміла, що треба якомога швидше виїжджати з Новофедорівки, у селі вже почались проблеми з бензином, харчами і готівкою.

Я з Пологівського району - село Новофедорівка, мені 43 роки. Мати моя давно померла. Чоловіка в мене немає. У мене шестеро дітей, найменшому чотири роки.

24 лютого ми вранці встали, діти в школу збиралися. Зателефонувала вчителька і сказала, що школа йде на карантин -  в країні ввели військовий стан. Якийсь час ми лишались вдома. Спочатку ми думали, що все швидко закінчиться, а потім у зятя не було бензину, щоб виїхати. Ми чекали, поки він знайде пальне.

Виїхали ми сьомого квітня. Поки були вдома, грошей не було де зняти, харчі не було де купити. Я в борг брала у сусідки картоплю. У нас колодязь був - воду там брали. Ліки закінчилися, й не було нічого.

Та найстрашніше було чути вибухи: снаряди розривались на відстані двох кілометрів від нас. Ми в будинку постійно були. Підвалу в нас не було, ховатись було ніде.

Зараз ми у Запоріжжі. Обрали це місто, бо не хотіли далеко від свого дому їхати. Мене дуже зворушило те, як нас тут зустріли. Дякуємо людям, що пустили жити в хату. З дітьми все добре, вони онлайн навчаються.

Я вірю, що війна скінчиться нашою перемогою – хочеться швидше повернутися додому.