Разом із чоловіком Анжела Білодід на початок вторгнення жила неподалік "Азовсталі". Вологими серветками мила посуд. Готувала на балконі 7 поверху. Чула постійні вибухи. Сподівалася, якщо під час авіаудару вона буде в тамбурі, то виживе. 

"Постійні обстріли, страх, панічні атаки. Не знаю, чого більше боялась. Про всяк випадок, положила паспорт у спортивні штани. Намагалася себе опанувати, але це було важко. Маріуполь палав, як Сталінград в 1943. Коли літак скидав бомбу, гремів увесь будинок. Якби було пряме попадання, нас би вбило. Навіть у тамбурі. 

7 березня не стало газу. Поїхали на дачу в Приморський район. Їхали через все місто. Все було розтрощено. Люди щось тягнули. Хто на тачках, хто в руках чи торбах. Люди чорні. Всім було важко. 

Я побачила, як в сусідній будинок прилетів снаряд. Полум'я, летіли уламки. Води немає, тушити нема чим. Що ми могли зробити? Тільки дивитися, як палає дах будинку. Повернулися до квартири. Бомбили ще до вечора. Заснути не могла. Гучно. Треба або тікати, або в коридорі стояти. 

Всі дні змішалися. Треба було себе відволікати. І я вела щоденник. Записувала події, емоції", - розповіла жителька Маріуполя Анжела Білодід.