Вікторія пережила усі обстріли і побутові труднощі після початку війни. Але вона впевнена, що це ніщо у порівнянні з тим, що переживають наші солдати на фронті

Я з Охтирки, працюю вчителем. Мені 57 років. Татові і мамі - за 80, вони сказали, що не поїдуть з дому нікуди, тож ми не виїжджали.

24 лютого ми ще прийшли на роботу, але змушені були піти і відпустити дітей, тому що в районі Писарівки вже рухалась колона окупантів. Ми пішли додому, і почались важкі будні. Обстріли, вимикання світла. Але ми справляємось, віримо в ЗСУ, Україну, скоро все буде добре.

Я людина позитивна, намагаюсь триматись. Труднощі - у людей в окопах, а нам тут скоріше психологічно складно.

Щодо їжі, я живу у власному будинку, тож маю деякі запаси. Мої сусіди тримають магазин. Вони намагались навіть під обстрілами привозити саме необхідне.

Ми продовжуємо працювати онлайн. Намагаємось зробити все, щоб діти були спокійні. Але мені шкода, що ми тепер стали прив’язані до телефонів – не вистачає живого спілкування з дітьми.