Олена Ігорівна жила зі своєю сім’єю в Бердянську, поки туди не прийшли окупанти. Вони з чоловіком вирішили залишити будинок і все своє майно та виїхати в Київ. Зробили це заради дітей, аби ті жили й розвивалися в Україні

Мені 37 років. До війни я з чоловіком і дітьми мешкала в Бердянську. 

24 лютого ми прокинулися під гучні звуки вибухів. Потім нам зателефонували друзі й сказали, що почалася війна. Ми ввімкнули телевізор і побачили, що відбувається в інших містах. Були шоковані і не розуміли, що нам робити.

Психологічно складно було витримати прихід російських військових. Ми не могли почуватися спокійно. Розуміли, що хочемо, аби наші діти жили в Україні, вивчали рідну мову, тому вирішили виїхати. 

Найважче – покинути дім. Досі складно усвідомлювати, що ми залишили все, що мали. Емоційно тяжко. А коли виїхали, на нас чекали інші труднощі: потрібно було все починати спочатку.

Ми боялися виїжджати, бо не було достовірної інформації, чи безпечна дорога. Ходили чутки, що можна потрапити під обстріл, що окупанти можуть забрати автомобіль. Ми їхали і не розуміли, як будемо рятуватися в таких ситуаціях. Відчули таке полегшення, коли доїхали до Запоріжжя і побачили наших військових, які сказали: «Не хвилюйтеся, усе добре». 

Ми зупинилися в Києві, живемо в родичів. Тепер діти тут навчаються. Ми з рідними почали більше триматися одне одного, намагаємося більше часу проводити разом. Перейшли на українську мову, у нас це вийшло дуже органічно.

Зараз дуже багато гуманітарних фондів, які допомагають не лише харчами, а надають психологічну підтримку, опікуються дітьми. Це так приємно. До глибини душі вражають добрі людські вчинки. А ще підіймають настрій новини про деокупацію наших територій. 

Ми щодня чекаємо на перемогу. Прокидаємося і надіємося дізнатися з новин, що війна закінчилася і ми можемо їхати додому. 

Своє майбутнє бачу у своєму рідному місті, поряд зі своєю сім’єю. Хочу, щоб всі були живі й здорові, щоб діти посміхалися і ми разом будували плани на майбутнє.