Родина Марини виїхала з Токмака в Запоріжжя, щоб врятувати дітей. Їм було несила жити в одному селі з окупантами.

Мене звати Марина, мені  36 років. Ми жили в місті Токмак.

Я не могла повірити, що це насправді. Мати дзвонить і каже: «Знову війна». Я не могла отямитися. Відразу сльози на очах. І досі це дуже турбує. Важко.

У нас велика родина - труднощі завжди є. Потрібно дуже працювати, щоб заробити якусь копієчку, щоб вижити. Коли настала окупація, стало ще важче. Ціни зростали, складно було дітей прогодувати. У нас троє дітей. Старшому - шістнадцять, середньому – дев’ять, меньшенькому - три рочки. Звісно, з голоду ми не помирали, бо мали величезне хазяйство. Та працювали ми ледь не цілодобово.

Були труднощі з медикаментами. Їх позмітали з полиць одразу. В наших аптеках не було геть нічого. Та оскільки я матуся, я тримала завжди вдома в аптечці все, що може знадобитись.

Ми були шоковані, коли над нами вперше пролетів літак. Це дуже вразило дітей - середній взагалі на землю впав.

Було жахливо, коли стріляли. Ми сиділи в підвалі, і від вибухів нам аж вуха закладало. Ми їх руками затуляли, щоб не оглушило зовсім. Було дуже чути, бо близько гатили.  

Ми виїхали з Токмака, тому що в окупації жити нереально. Залишати дім було дуже важко, але ми виїхали заради дітей, їх безпека - найголовніше для нас. Діти дуже хвилювалися. Середній плакав, коли ми виїжджали. Нам було страшно.

Мої батьки також виїхали, а чоловікові лишилися. Вони вже старенькі, їм за 70 обом. Та й наглядати за нашими хатами треба, бо різні випадки бувають. Казали, що до покинутих домів заселяються. Домашніх тваринок ми залишили з батьками. Папужку я теж віддала.

Коли ми їхали, був «зелений коридор», але в Кам’янці вони стріляли.  Машина ходором ходила. Середній плакати почав, тому що було дуже страшно. Їхали ми колоною, не самі. Це була моторошна поїздка, але ми знали, що маємо подолати цй шлях заради дітей.

Ми зупинились у Запоріжжі. Це ближче до рідної оселі. Думали: пара днів, тиждень – і зразу додому. Тут зовсім недалеко їхати.

Я працюю в інтернеті з косметикою. Заробляю якусь копієчку – і вже добре. Я сплю та мрію про те, як скінчиться війна. І взагалі щодня думаю: «Завтра розплющу очі, а нам скажуть, що війна скінчилася». Дуже вже додому хочеться! До сліз! Майбутнє я собі зараз не уявляю. Що тут можна уявити? З дитиною балакаємо про те, як приїдемо додому, зробимо те, інше, посадимо город... Головне – щоб усі були живі й здорові.