Андрій відправив жінку з дитиною за кордон, а сам залишився вдома. Коли поряд з будинком впала бомба, він зрозумів, що потрібно виїжджати. Найважче було вмовити батьків і бабусю

Я прокинувся о п’ятій ранку, зібрався на роботу. Коли я доїхав до Запоріжжя і побачив, як горить аеропорт, тоді зрозумів, що почалася війна. О пів на шосту ранку я був у Запоріжжі й бачив, як усе горіло. 

Найважче – це фінансові труднощі, тому що робота стала, все зупинилося. Сім’я поїхала в Польщу, а я залишився один і без роботи. 

Ми ВПО оформили, і я отримував заробітну плату, бо потроху відновилася робота. І заощадження були, але вже їх проїли - я відправив ці гроші на Польщу. 

У Запоріжжі зараз трохи «весело», тому жінка не планує повертатися. Навіщо було розпочинати війну? Мене досі це шокує. Можна ж було домовитися. До того, що зараз коїться, не повинно було наше керівництво доводити. 

У нас дуже добрі та незламні люди, я так вважаю. Я не про воїнів, а про цивільне населення. 

У людей біда, а вони одне одному підставляють плече. Навіть коли самі перебувають у складній ситуації, люди допомагають одне одному. Звичайно, не всі, але багато людей добрих. 

Я не бачу людей, які голодують, і не вважаю, що в нас є гуманітарна катастрофа. Катастрофа в тому, що будинки руйнують і люди залишаються без даху над головою. 

Коли залетіли два винищувачі й кинули бомбу недалеко від нашого будинку, стало ясно, що потрібно виїжджати. Найважче було зачиняти двері і розуміти, що ми сюди скоро не повернемося. Я розумів, що це надовго. 

Важко було вмовити виїхати батьків, бабусю. Вони прожили там ціле життя, своїми руками все будували. Бабуся взагалі нікуди не виїжджала, а тут її потрібно вмовити сісти в машину і поїхати зі своєї домівки. 

Це було найважче. Мої батьки перебувають біля мене. Ми зараз живемо в Запоріжжі, за 60 кілометрів від Оріхова. Орендуємо квартиру. По-перше, тут була робота. Ми довго не працювали, а потім знову почали.   По-друге, тут у нас родичі. По-третє, ми місто Запоріжжя знаємо, і воно нам трішки рідніше, ніж інші міста. 

Я знаю з історії, що всі війни закінчуються перемовинами. Будемо домовлятись, а на яких умовах - я не можу сказати. Я б хотів у майбутньому жити так, як жив до 24 лютого. Щоб моє місто було ціле, відбудоване. Щоб повернулися туди всі люди, щоб повернулися підприємці, магазини працювали. Щоб було таке ж мирне і спокійне життя. Щоб ми далі працювали, і щоб була впевненість у завтрашньому дні. В Україні вже довго немає цього – впевненості в завтрашньому дні.