Після прильоту по сусідньому будинку Наталія Богданівна з сім'єю виїхала з окупації, бо життя дорожче за речі

Я проживала з чоловіком у Василівці Миколаївській області. У нас дві доньки заміжні: одна в Миколаєві, друга в Снігурівці. На момент, коли заходили до нас окупанти, ми були в доньки, а мій чоловік - на роботі. 

19 березня пішли колони по вулиці. Ми боялися за дітей, за двох онуків у Снігурівці. Пережили сильний шок. Чоловік мій став червоний, як буряк. Казав, що дуже злякався, переживав, як захистити свою родину. До 26 березня ми були в Снігурівці. А потім через дві хати зранку був приліт, і там побило все. Тоді ми зібрали дітей в машину і в чому були, у тому й виїхали.

Найстрашнішим було виїхати до Снігурівки, бо там стояли рашисти. Наступного дня їхала директор гімназії нашої і потрапила під обстріл: літаки бомбували. Розказувала потім, що в чоловіка був день народження, і йому наче сам Бог подарував життя.

Ми їхали в нікуди. Нас машин десять було. Просили мого чоловіка супроводжувати, бо він як далекобійник по всій Україні їздив, дороги знав. Запропонували їхати у Вінницьку область.

Серце боліло за домівкою. Ми більшу частину життя там прожили, а тепер стали як безхатьки. А ще в окупації в сусідньому селі залишилися брат і мати. Я сильно переживала за них. Дочка старша теж спочатку не поїхала з Миколаєва, також переживали. І зараз знервовані всі, емоційні. 

У нас в селі двох чоловіків окупанти забрали. А ще була вчителька, яка гуляла з росіянами. І як вона може зараз учити дітей? Яке може бути патріотичне виховання? Ми надіємося, що війна закінчиться, і ці люди дістануть по заслузі.

Свекрусі моїй за 80 років, їй дуже морально важко було не вдома. Вона наполягала, щоб повернутися. Та й ми всі боялися дуже за домівки свої. У нас сусід хороший був, зберіг нашу хату. А в дочки моєї в Снігурівці винесли все з дому. Приїхала, а в неї порожньо. Вона знала, що так і буде, але тоді треба було рятувати дітей. Життя дорожче, ніж телевізор чи каструля. 

Був приліт на Великдень у церкву. А свекруха моя живе якраз біля школи, яку обстріляли. У сусідів шифер упав із будинку. Зараз уже перекрили, їм шифер дали, але всередині все провалилося. Коли ми повернулися, думали, що вже тихо буде, а зараз знову лякаємося. Навіть на кладовище не ходимо, бо небезпечно. Лягаєш спати і не знаєш, чи зранку прокинешся, чи ні. Зараз, як стріляють, дітей збираємо докупи там, де нема вікон, і молитву читаємо.  

Хочеться, щоб якнайскоріше закінчилася війна, щоб було все добре в Україні, щоб ми відбудували свою країну, щоб діти й онуки жили в квітучій Україні добре і щасливо. Щоб онуки вивчилися, щоб робота була, щоб відновили нашу країну.