24 лютого чоловік поїхав на роботу, а я з дитиною була вдома і збирала речі. Було складно виїжджати. Ми не вірили, що це затягнеться надовго, що настільки буде руйнувань багато, і ми вже ніколи не повернемось у те місто, яке знали. Найскладнішим було прощання з батьками. Важко було дивитися в очі батьків і думати, що ми можемо ніколи не побачитися, але я гнала цю думку від себе. Боляче було розлучатися, коли невідомо, що буде з рідними. 

Ми поїхали спочатку до Запоріжжя, потім - у Кропивницький, а зараз ми в Дніпрі, бо тут робота в чоловіка. Його батьки пізніше виїжджали полями на машині. У них ще й поламалася машина, і ми передавали волонтерами деталі. А моя сім’я виходила пішки до Ялти, там перебували тиждень, а потім знайшли перевізника. 

Я не переживала весь той жах, що коївся у Маріуполі. Для нас було найстрашнішим те, що ми не мали зв’язку з батьками. Шукали їх через соціальні мережі, через телеграм, вайбер… Я читала новини – і в голову лізли негативні думки і картинки з близькими людьми. Найстрашніше – це невідомість. Ми з телефоном в обіймах прокидалися і читали новини. 

Вразила єдність людей на початку повномасштабного вторгнення. Коли ми виїхали в Запоріжжя, то не знали, куди нам їхати далі і що буде далі. 

У нас була півторарічна дитина, і багато людей зупинялися біля нас, пропонували пожити в них, щоб можна було нормально покупатися. 

Хай би де ми були, нам дуже допомагали. Ми в Івано-Франківську жили. Нас поселила родина у себе. Вони ставилися до нас дуже гарно, дуже нас підтримували. Я цілими днями у телефоні читала новини, і для мене була важлива підтримка людей, які поруч. На той час це виявилися зовсім чужі для нас люди. Я дуже їм вдячна, і дитина їх пам’ятає. Ми і зараз підтримуємо з ними зв'язок. 

Вражала єдність на початку повномасштабного вторгнення, коли відчувалося, що весь народ був як один кулак. Цього немає зараз, а на той час це було дуже відчутно. Якщо чесно, важко зараз мріяти, бо сьогодення диктує інші правила. Мрію, щоб закінчилась війна і більше ніколи не повторювалась. Щоб наші діти та онуки не знали всіх жахів, яких зазнали ми, наші батьки, діди і прадіди.