Черняк Тетяна Олександрівна, вихователь Чернігівського дошкільного навчального закладу № 26

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Осінь. Стає холодно. Холод навіває неприємні спогади. А ще страх. Страх пережити знову той жах. Намагаєшся відганяти від себе ці думки, але пам'ять час від часу повертає тебе в минуле. Місяць відчаю, безсонних ночей, холоду не тільки ззовні, а й в душі. Місяць молитов і прокльонів.

Останній тиждень був надто тривожним. Але, не зважаючи на це, усі продовжували жити звичайним життям: ходили на роботу, готувалися до свята… . Ніхто не хотів вірити, що війна вже на порозі.

Остання ніч. Довго не могла заснути. На роботі проходив тиждень педмайстерності Прокручувала в голові заняття, якби ж я знала, що це буде остання спокійна ніч, коли я спала та ні про що не думала.

Задзвонив телефон. Дзвонила подруга. Почала говорити про те, що на нас напали. Ожив телефон. У робочу групу Viber почали надходити повідомлення. На роботу йти не треба. Написати батькам, щоб дітей у садочок не приводили. Потім були ще дзвінки. Розмови з дітьми, рідними, друзями.

Перший день. День черг. Черги до банкоматів. Черги до аптек. Черги до магазинів. А ще черги машин, які намагалися покинути місто. У цей день я, як і більшість людей, робила запаси. День був довгий, важкий.

Увесь цей місяць я була не сама. Зі мною була подруга. Спочатку ми допомагали волонтерам. Це трохи відволікало. Серед людей було легше.

Минали дні. Хоча, краще сказати, ночі.

Таке відчуття, що дня взагалі не було. Тільки вставало сонце і знову приходила страшна, довга ніч.

Уже декілька днів нема світла. Було холодно. Сиділи переважно на кухні, слава Богу, був газ. Грілися. Щось швидкоруч готували, пили чай, готувалися пережити ще одну ніч.

Літак. Він наводив жах на все місто. З’являвся несподівано. Не було сенсу кудись бігти. Ми з подругою просто падали на підлогу, обійнявшись молилися й чекали, коли впаде смертоносна бомба.

Після цього можна було пару годин перепочити. Він повертався знову. І так до ранку.

Ми були виснажені. Морально, фізично. Почали обговорювати, як виїхати з міста. Багато говорили, що це небезпечно. І ми знайшли вихід. Почали збиратися. Багато речей не брали. Усе вмістили в маленьку валізу.

Я не могла просто так покинути місто. Тут залишалися мої подруг, які були мені як сестри і яких я не бачила з початку війни. Прощання було важке. Ми прощалися, обіймалися, плакали. Потім знову. Коли про це згадую, сльози й досі навертаються на очі. Але треба їхати

Дорога. Зазвичай дорога до Києва займала близько двох годин. У той день зайняла всі чотирнадцять. Їхали у вантажній машині, без вікон, сидячи майже на головах один в одного. На київському вокзалі було багато біженців. Усі кудись їхали. Хто на захід України, а хто й далі. Ми їхали до Німеччини. Там нас уже чекали.

Дорога була важка. Спочатку був холодний автобус. Потім - довга черга на потяг до Польщі. Там нас чекала допомога. Нас нагодували та посадили на потяг до Берліну. Їхали три дні. Три дні сліз, безсоння, страху перед невідомим. Здавалося, що кожна нервова клітинка ось - ось вибухне.

Німеччина. Мама подруги знайшла нам житло, а згодом і роботу. Дім був у тихому місці. Перші дні ми насолоджувались спокоєм. Нарешті можна було прийняти душ, одягти піжаму і лягти у чисту постіль, щоб нарешті заснути спокійним сном.

Мене не було вдома півтора року. Більше не змогла. Не можу сказати, що в Німеччині мені було погано. Була непогана робота, гарна зарплатня, комфортні умови для життя, добрі люди. Але

вони так і не зрозуміли, чому я повертаюсь в країну, де іде війна. Я не змогла їм пояснити, що тут все те, що я люблю: моє гарне, пронизане історією місто, мій маленький гарний будинок, моя улюблена робота, подруги.

Не страшно, що ще іноді лунають вибухи, виє тривога, я більш нікуди їхати не збираюсь!