Чапленко Альбіна, 16 років

ДНЗ «Криворізький центр професійної освіти металургії та машинобудування», 2 курс (11 клас), Херсонська область

Викладач: Нітченко Леся Леонідівна

Есе

Війна… Це завжди зламані долі, розбите щастя, розлучені батьки та діти, розірване кохання, спалені міста, міни, ракети… Росіяни, ви – нелюди, бо прийшли на нашу землю, щоб чинити ці звірства! Ніякі ваші інтереси та фанатичні ідеї не виправдовують вбивства, що ви скоїли в Україні!

Я мешкаю на Херсонщині. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну перетворило моє життя на суцільний жах. Ми з родиною не змогли виїхати з окупованого села, і тому, на власні очі бачила усі жахіття, людський біль та страшні втрати.

Долі моїх односельчан склалися по-різному. Деякі змогли евакуюватися у глибокий тил, комусь вдалося навіть залишити країну, а моїй родині довелося піклуватися про себе тут, в окупованому ще з березня, селі, під вогнем війни.

Почалося не життя, а існування. Спочатку у нас зникло світло та газ, зачинилися магазини, і ми не мали змоги купити навіть найнеобхідніше. Батьки категорично відмовлялися від гуманітарної допомоги  окупантів. А ще у селі з’явилися проросійсько налаштовані громадяни, що ще сильніше загострювало і без того безнадійну ситуацію, адже співіснувати поряд з рашистами було вкрай складно, а тут і свої виявилися колаборантами. Ми не з чуток знали, що кати охочі до молодих дівчат, нетверезі вештаються селом, і тому, разом із сестрою ховалися у погребі. Нам залишалося тільки молитися та чекати порятунку. Тобто, ми з нетерпінням очікували початку бойових дій у селі, бо розуміли, що завдяки цьому нас звільнять.

Зустріли ми оборонителів-визволителів через пів року. Російські війська щоденно обстрілювали нашу громаду, наші – атакували у відповідь. Дякуючи Збройним силам України, на початку жовтня нас звільнили.

Тепер ми бачимо наслідки «руського міра». Поведінка російських загарбників практично не відрізнялася від німецьких окупантів. Моя бабуся порівняла їх, розповідаючи про часи Другої світової війни. Мало того, що розстрілювали цивільних, та ще, як виявилося, грабували місцевих. Майже у кожному дворі розгромлено будівлі, вкрадено побутові речі, навіть, дитячий візочок.

Зараз у селі немає ані школи, ані дитячого садочка, їх просто розбомбили. Наразі ми оговтуємося від страху, смерті, голоду, руйнівного вогню, і мріємо, щоб усі окуповані міста і села звільнилися від нечисті, що несе в собі російський солдат. Щоправда, мої емоції просто зашкалюють. Я ніколи не забуду того пекла, натомість, до останнього подиху буду згадувати та ненавидіти росіян. Бо вони принесли нам смерть, розруху, безробіття. А стільки людей були змушені змінити умови життя. І мене, навряд чи, переконають поміняти думку, щодо ставлення до так званих «асвабадітєлєй». І тих, хто підтримує «спецоперацію», теж. Невже їх так виховували батьки? Мені не просто усвідомити та зрозуміти таку позицію. Хочеться, щоб усі прихильники відчули цей «визвольний рух» на своїй шкірі, нехай би оцінили ту «шокову терапію» на собі.

Скільки ще триватиме війна? Вона з кожним днем віддаляє нас від російського народу, хоч багатьом з нас, вони є родичами. Та все ж війна диктує свої правила. Я не знаю жодної української родини, у якої після «російських гостей», не залишилося пекельної рани в серці. Моїй родині пощастило, ми усі залишилися живими, дещо пожертвували матеріальним, але це згодом придбаємо. Головне, що ми стали згуртованішими, і, напевне, ще більше зрозуміли, що життя таке коротке і варто за нього боротися.

Ми тримаємося, і не повинні піддаватися російській пропаганді, а чітко усвідомлювати, що ми є українці! То ж свої вподобання до російської музики, контенту я свідомо заміню українським, бо після пережитого я винесла для себе важливий урок, що вплинув на мою свідомість. Ми маємо вистояти, не здатися, і вірити, що усе закінчиться нашою перемогою!