Стипаненко Кіріл, 11 клас, Бутівський ліцей Чмирівської сільської ради Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Скітченко Теятна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Старобільщина- це тихий регіон безмежних пшеничних полів, чистих соснових лісів та тихої, розлогої річки Айдар. Здавна наш край славиться такими відомими особистостями як Світличні Леонід та Надія, Сергій Жадан тощо. З діда – прадіда –це край хліборобів та невтомних борців за свою землю та рідний край.

Коли розпочалося вторгнення рф в 2014 році на Старобільщині сформувався батальйон «Айдар», який і до тепер мужньо боронять нашу землю.

Мій дядько вступив до батальйону в 2015 році, наша велика родина підтримала його вибір  та постійно допомагала.

Під час повномасштабного вторгнення ми півроку були в окупації. Дядько в цей час боронив нашу рідну землю.

Тата почали викликати на допити в сільську раду, схиляли перейти на сторону окупанта та працювати на окупаційну владу.

Спочатку він говорив, що за станом здоров’я він не може вийти на роботу, бо щойно переніс операцію, деякий час це спрацьовувало, але коли окупанти себе відчули господарями та вільно почуватися у місті утиски почалися знову. Мама теж не вийшла на роботу до дитячого садочку, додому приходила директорка закладу і вмовляла її, розповідала про прекрасне майбутнє з росіянами, про великі заробітні плати і таке інше, але мама була непохитною. Прийшла черга і до мене: директорка викликала тата до школи і наполягала, щоб вони змінили мені свідоцтво про народження та я вийшов до школи на навчання.

Батько почав вмовляти  маму виїхати, але вона не наважувалася, сподівалася, що до осені українські війська виженуть окупантів зі Старобільщини.

Вночі до нас постукали, я вже лежав у ліжку, коли почув татів голос, потім невідомих людей, мамин плач та благання відпустити чоловіка. Коли мама зайшла до мене в кімнати я все зрозумів, тата забрали. Мама плакала та все винила себе що довго не наважувалася виїхати, що це вона винна що чоловіка забрали.

Що з татом ми не знали цілий тиждень, де він що з ним. Згодом до нас прийшов татів знайомий і розповів що його тримають у «підвалі», там були всі неблагонадійних, татові загрожує ув’язнення за  причетність та допомогу батальйону «Айдар».

Почалися довгі дні чекання та невідомості. Мамі дозволили лише раз зустрітися з батьком. Після зустрічі вона почала все продавати з дому, а мене налаштовувати на те що ми їдемо з міста. Першого вересня я не пішов до школи, знову маму викликають до школи, наполягають щоб я відвідував заклад, їй погрожують що мене в неї заберуть. 6 вересня тато з’явився вдома. Він постарів ніби на 10 років, очі запали,  вилиці стирчали, а ніс здавався ще довшим та витягнутим, на тілі були сліди від синців,  пальці на руках зламані.

Вночі ми вже їхали до пункту пропуску Танюшівка, мамі радили їхати саме сюди, бо там менше доглядають тай випускають швидше, на диво, нас майже не перевіряли, п’яним та заспаним прикордонникам до нас не було діла.

Ціллю перетину кордону у нас була подорож до рідні у Рязань, там мешкає мамина бабуся, дядько та тітка. Звісно, до так званої рідні ми  не збиралися, а поїхали на кордон з Литвою. Перший кордон був лише для вантажних авто нас не пустили, коли ми приїхали до іншого пункту пропуску, то бачили величезні черги з людей та авто – це були українці, які залишали рідні міста, села, домівки.

На кордоні ми були два дні, ми з мамою пройшли фільтрацію за декілька годин , а тата повели в якесь приміщення, де тримали 15 годин.

На останок тато прошепотів мамі, вразі якщо його не відпустять, ми їхали самі далі. Ми страшенно боялися за тата, мама постійно повторювала, що ми в трьох залишили рідний дім і втрьох поїдемо далі. Батька відпустили, ми продовжили нашу мандрівку в невідоме життя. Згодом виявилося, що грошей у нас майже не залишалося,  мама багато віддала катам у Старобільку, щоб врятувати чоловіка, а останні заплатили на кордоні.

Але гроші це не головне, головне, що ми вільні та всі разом.

Нове життя вирішили розпочати в Естонії, тут я ходжу до школи, тато й мама працюють. Коли я розповідаю новим друзям історію нашого перебування в окупації та дорогу до «нового» життя мені не вірять, бо в сучасному світі мало хто розуміє, як одна нації маже прийти і відібрати все в іншої, при цьому говорити що ми «асвобождаєм».

Колись я повернуся на свою Старобільщинну, скупаюсь в Айдарі, зустрінуся з бабусею та дідусем, яких вже не бачив більше двох років.

Мій дядько постійно говорить, що виб’ємо ворога до останнього, що наша славна Луганщина зірве пута кровожерливого ката та заживе ще краще ніж раніше на вільній, своїй, землі. Лише ті хто втратив свою Малу Батьківщину зрозуміють мою тугу за рідним краєм, зрозуміють шлях з української Старобільщини до чужої країни.