Рятувальник Олександр Володимирович сумлінно виконував свою роботу у Донецькій області під постійними обстрілами. Згодом він з сім'єю виїхав до Одеси й продовжує рятувати українців

24 лютого я за сигналом приїхав на роботу до аварійно-рятувального загону спеціального призначення. Ми з колегами сіли у рятувальний автомобіль і виїхали до місць, де була потрібна допомога населенню. З селищ Сартана та Лебедине ми вивозили людей у безпечні місця.

Ми витягали людей з-під завалів, збирали поранених та доставляли до лікувальних закладів. Всі рятувальні роботи ми проводили під постійними обстрілами.

Коли росіяни почали обстрілювати будинки й пожежну частину, я забрав вагітну дружину з дитиною у підвал до себе на роботу. Ми вирішили: якщо загинемо, то разом. Перших три тижні війни пройшли непомітно, бо я був постійно на роботі. З п’ятнадцятого березня у нашого підрозділу обірвався зв'язок з керівниками, адже їх захопили російські війська.

Ми вирішили евакуювати з підвалу пожежної частини триста осіб, з них понад сорок дітей, до селища Юр'ївка. Імпровізована евакуаційна колона виїхала шістнадцятого березня. На той момент Юр'ївка була вже окупована, але ми їхали туди, щоб вижити.

В окупованому селі нас попередили, що наступного дня окупаційна влада прийме у нас присягу, але ми підкупили охорону і втекли.

Ми їхали на пошкодженій старій машині у Запоріжжя. Було багато блокпостів, і нас на кожному перевіряли. Я зрізав з форми розпізнавальні знаки, щоб окупанти не дізнались, де я працюю.

Із Запоріжжя я відправив дружину з дитиною на евакуаційному потязі до Угорщини, а сам повернувся до виконання службових обов'язків в Одесі. Працюю тут і наразі.     

Проблем у Донецькій області у нас було багато: пили дощову воду та економили їжу.       

Зараз дружина з сином повернулись до мене. Я пишаюсь, що мій п’ятирічний син поводився, як дорослий.